Емма Йосипівна Вигодська - Небезпечний утікач

питав той самий голос.

— Що я бачив? Бачив старця у поросі серед дороги. О-о… А-а…

Погонич загорлав пісню.

— Це не той, кого ми шукаємо? — допитувався голос.

— Ні, саїбе, це не той, кого ми шукаємо, — відповів погонич.

І він знову стьобнув верблюдів.

Розділ третій
Чандала

Дві запізнілі гості прийшли на глуху поштову станцію, що загубилася в лісі, далеко від Великого Колісного Шляху. Прийшли, низько вклонилися кансамаху — станційному службовцеві — і посідали на подвір'ї під навісом. Обидві жінки були в довгих, аж до п'ят, білих широких спідницях з візерунчастою торочкою, у білих шерстяних покривалах — сарі, що низько спадали на лоб і плечі.

Такої одежі в цих місцях не носили. Жінки скидалися на горянок з далекої півночі, що йшли на прощу.

«Здалека йдуть», — подумав кансамах.

Прочанки сіли біля дверей жіночої половини. Старша з них відкинула сарі з лоба, і кансамах побачив гарне худе обличчя, змучене втомою і хворобою. Жінка сиділа, прихилившись до. стовпа навісу і безсило опустивши вздовж колін худі руки в синіх скляних браслетах. Друга, напевне дочка першої, дівчинка років тринадцяти, невисока і смуглява, принесла води, щоб помити ноги старшій після тривалої подорожі.

Кансамах уважно глянув у худе обличчя матері; очі жінки хворобливо блищали від пропасниці, яка висушувала її, руки судорожно сіпались.

«Голод? — думав кансамах. — Гарячка?»

Жінки не просили їсти.

«Старчихи», — вирішив кансамах.

Але прочанки не просили й милостині. Старша потягнула нитку чоток з худої шиї і почала тихо шепотіти молитви.

Кансамах був добрий, він приніс рису, який залишився в дерев'яній чашці, і подав дівчинці. Потім дивився, як вони їли. Дівчинка брала рис із спільної чашки. Старша вийняла з ганчір'я власну і їла окремо від дочки.

«Брамінка», — подумав кансамах.

Надвечір жінка зовсім занедужала. Страшно було дивитись, як гарячка ламає все її худе тіло, як тремтять чотки в безсилій руці. Того ж дня у поштовому бенгало ночувала проїжджа мем-саїб, дружина англійського офіцера. Її служниці зайняли усю жіночу половину. Кансамах одвів обох прочанок у сарай. У далекому кутку лежав оберемок свіжої рисової соломи.

— Тут і переночуєте, — сказав кансамах.

Брамінка низько вклонилась йому і ледве чутно прошепотіла благословення. Кансамах пішов.

Дівчинка збила солому й приготувала для матері постіль. А сама сіла поруч, не сміючи заснути.

Незабаром жінка майже втратила свідомість, і дівчинка з жахом дивилась, як важко дихає мати, які неспокійні її руки під білою зібганою хусткою.

Мати про щось марила, — дівчинка ледве ловила слова.

— Швидше, Лело! — говорила мати. — О, як повільно ми йдемо. Скоріше перейдімо цю річку… Вода несе тебе… тримайся за мене, Лело… Швидше, швидше до берега!..

Лела стиснула материні руки — вони були в'ялі й холодні.

«Як вона ослабла!» — з тугою подумала дівчинка, їй стало страшно.

Так вона просиділа коло матері всю ніч, так і тримала її руку в своїй руці, прислухалася до її дихання, до переривчастої, безтямної мови. Ніч була безмісячна, десь поблизу, за парканом будинку, завивали шакали. Глухий ліс шумів навкруги, а до Великого Колісного Шляху було ще далеко-далеко йти…

Лелине серце знемагало від тривоги та страху.

У які далекі і чужі місця забрели вони з матір'ю!.. Ніхто їх тут не знав, ніхто привітно не зустрічав, як бувало раніше. А раніше вони завжди ходили по селищах поблизу рідного Джодпура. Селяни на батьківщині були бідні, але гостинні. Жінки поспішали зустріти Лелину матір, низько схилитися перед нею на порозі свого будинку, поспішали принести їй свіжої води, плодів і ячмінних коржиків; діти сідали навколо неї на строкаті килимки. Усі знали Батму-Севані та її доньку Лелу.

Батма була брамінка, дочка браміна, вона пророкувала долю немовлятам і відганяла, як вірили селяни, злих духів од їх колисок. Батму кликали до хати, в якій народилася дитина або гуляли весілля; вона освячувала поріг молодих молитвою над рисовим караваєм і справляла обряд поклоніння землі, дереву й золоту; у сім'ї померлого вона перша високим голосом заводила поминальний плач і розбивала горщик з рисом об стіну, як велить звичай на похороні.

Батма знала пророцтва Веди і чорне гадання Сарва-Харі. Вона вміла за одну мить згорнути з ганчірки ляльку, схожу на людину, і проказати над нею заклинання смерті або зцілення.

Лелі іноді страшно було дивитися на матір, коли, пов'язавши лоб голубуватою тканиною, нона муркотіла слова старовинних заклинань:

— Батта-Бахаратта!.. Сакра-Дар-Чунда!..

Батма ніколи нікому не пояснювала, що означають ці дивні слова. Вона не вчила Лелу ні заклинань, ні молитов.

— Ти — іншого роду, — якось сказала вона Лелі. — Тобі не можна знати те, що відкрито мені.

У Лели був ясний, високий, чистий голос, вона співала вечорами, як уже заходило сонце, зручно вмостившись на низькій глиняній огорожі тієї хатини, яка давала їм притулок.

Лела сама складала свої пісні:

Сакра-Чунда, дай нам ясний день, Ясний день і нежарку погоду, Дощик-дощичок і неважку дорогу… Сакра-Чунда, Мата-Лалла!..

Почуті від матері слова, Лела повторювала як приспів до своєї пісеньки, не знаючи їхнього значення.

Їх