Павло Вежинов - Фантастика Всесвіту. Випуск 3

— Ця скульптура, — провадив я, — була знищена в Римі наприкінці XX століття, в час першої термоядерної війни. Як вам відомо, війна вибухнула несподівано, в ній загинуло безліч визначних пам’яток мистецтва і культури. Я знаю цей витвір великого скульптора за репродукціями та пізнішими копіями. Хочу запевнити: це абсолютно точна копія за матеріалом і фактурою.

— Ти розумієш, що ти говориш? — обурено вигукнув Гавон. — Хто міг установити тут статую Мойсея? Це абсурд!

— Чому, Гавоне? Поясни всім…

— Що вони. дурні, не розуміють цього самі? — вибухнув Гавон. — Всі прекрасно знають, що цього квадрата галактики досі не досягав жоден космічний корабель. Ми перші, хто долетів сюди, це ти розумієш?

— Добре розумію, — відповів я. — Але факт залишається фактом, і нікуди од цього не подінешся. Це статуя Мойсея.

— Можливо, ти помиляєшся, Славіне, — озвався Лусін. — Може, тут зображення просто схоже на твого Мойсея.

— Ну, гаразд, нехай я помиляюся, — нетерпляче відповів я. — Але ж ви не заперечуватимете, що це образ людини? Гавон же говорить, що ми перші люди, які дійшли сюди, і він має рацію, звичайно, має рацію… Тоді звідки ж узялася тут людина?

Запанувало мовчання.

— Чуєш. Славіне, я дійсно не розуміюся на цьому. Та все ж, гадаю, не виключена можливість існування істот, схожих на нас, на просторах галактики…

— Але це не просто схожа на нас людина, Лусіне… Це така ж людина, як і ми. хіба що в одязі з іншої епохи. І це Мойсей роботи Мікеланджело…

— Дурниці, — сердито сказав Гавон. — Ти хочеш виставити мене на посміховисько.

— Слухайте всі! — зазвучав у навушниках голос командира. — Теоретично ймовірно, що сюди могли дістатися люди, які житимуть після нас. Чуєш мене, Гавоне?

— Так, Пере!

— Вони могли залишити Землю через тисячу років після нас, — провадив командир. — І якщо пересувались у звичайному часово-просторовому вимірі, то дістались сюди раніше, аніж ми. Але з будь-якого іншого століття вони могли зробити комбінований політ, проминувши частину шляху субпросторово, як ми. Таким чином, зробивши не дуже складні обчислення, вони могли б прибути сюди і одночасно з «Сіріусом».

— Це абсурд, — похмуро озвався Гавон.

— Чому?

— Тому що це спростовує класичну причиново-наслідкову теорію. В Анналах космічних досліджень зафіксовані точні дати старту і прибуття «Сіріуса». По-вашому, вони могли пізніше змінити цей факт?

— Ніякий факт не можна спростувати, Гавоне.

— Але якщо б вони прибули одночасно з нами. яка сила перешкодила б їм знищити нас, якби вони того захотіли? Тоді, очевидно, спростується факт, що «Сіріус» прибув із Землі?

— Ти питаєш, яка сила? Річ у тому, що вони цього не зробили.

— Але це софістика, Пере! — відповів нетерпляче Гавон. — Я не питаю, що вони зробили. Я цікавлюсь, чи можуть вони ліквідувати факт уже існуючої історії?

— Звичайно, не можуть, — відповів командир. — Твоє питання позбавлене сенсу. Речі завжди такі. якими вони є. Ти помиляєшся, коли думаєш, що причиново-наслідковий зв’язок іде в одному напрямі. Він взагалі нікуди не йде — існування його виявляється в повній взаємодії цих двох категорій.

Гавон поглянув на чорне небо, мовби шукаючи там «Сіріус», і заспокоївся.

— Прошу пробачення, Пере, але якщо вони можуть бути тут разом з нами, що завадить їм повернутися разом з нами на Землю?

— Нічого не завадить.

— Тоді чому б їм не зробити це?

— Ти прекрасно знаєш, Гавоне: якщо ми уповільнимо нашу подорож, то можемо опинитись у якомусь майбутньому столітті… Але чому ж ми не робимо цього?

Гавон мовчав, не знаючи, що відповісти.

— Напевне тому, що це для нас позбавлене сенсу.

— Тоді в чому ж сенс? — спитав Гавон.

— Не знаю. Може, про це треба запитати кам’яного Мойсея? — сказав командир. — Якщо цікавишся моєю думкою, то я не вірю, що скульптура поставлена тут людьми з майбутнього. В цьому немає ніякого сенсу. Що думаєш з цього приводу, Славіне?

Я стрепенувся. Все, що відбувалось навколо мене, здавалося неймовірним, як сон.

— Не знаю, Пере, — засмучено відповів я. — Річ у тім, що я не вмію міркувати так швидко, як Гавон.

— Не прибіднюйся, Славіне… Скажи свою думку.

— Гаразд, Пере. — Я на хвилину замовк, збираючись з думками. — В принципі я згоден з вами, навряд щоб це було збудовано тут людьми з метою позбиткуватись над нами. Є ще одне пояснення: скульптура — справа рук якоїсь іншої, могутнішої, ніж наша, цивілізації. Очевидно, вона знає нас дуже добре, навіть краще, ніж, наприклад, Лоу, який не відає, хто такий Мойсей, і не чув ім’я Мікеланджело. Якщо це так, доходимо висновку: вони знали, що рано чи пізно ми будемо тут. І встановили скульптуру, щоб ми її побачили. Адже всім іншим, крім нас, її існування нічого не говорить.

— Неможливо? — озвався Лоу. — Послухати тебе, так вони звели цю надзвичайно дорогу споруду, щоб показати нам цю дурну статую?

— По-перше, статуя зовсім не дурна, — відповів я. — А по-друге, штучний Місяць може мати якесь не знане нам призначення. Але зараз нас цікавить насамперед статуя. Навіщо її поставили тут, в чому її сенс? Найімовірніше, це документ, знак або пам’ятник знанню. Щось на взірець відомої піраміди Хеопса, таємниця якої була розкрита лише в XXII столітті.

— А може, все простіше, — озвався командир.

— Навряд, Пере! — сумно зітхнув я. — Прості загадки розраховані на дітей. Насамперед, ми не знаємо, в чому тут загадка — кому це пам’ятник: Мойсеєві чи Мікеланджело… А може, самій статуї та її трагічній долі? Я думаю, ми з’ясуємо це тоді, коли вивчимо всі матеріали. Зробити ж це можна лише з поверненням на Землю.

— Так, але, можливо, що в загадці криється попередження, — промовив командир. — І якщо ми її не розгадаємо, то, може, нам не вдасться повернутися, назад.

— Так, Пере, це найгірше, що може бути.

— Тож треба все обміркувати.