Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

в металевій сітці раптом спалахнула під стелею і тьмяно освітила камеру. Двері відчинилися. Ганс фон Шульц став на порозі і, заклавши руки в кишені, наказав:

— Aufstehen!

Всі підвелися.

Він мовчки дивився на них, по черзі пронизуючи кожного поглядом, і секунди здавались усім вічністю. Потім несподівано він почав чистою, з ледь помітним акцентом, французькою мовою:

— Ви вже усе знаєте!.. Вчора після полудня офіцера німецької армії підло вбив терорист. Ось чому ви й опинилися тут.

Ганс фон Шульц зачекав якусь мить і вів далі:

— Ми сподівалися схопити і арештувати злочинця під час організованої поліцією операції, зараз же після вбивства. Ми обшукали вулицю за вулицею, будинок за будинком, ми перевірили тисячі чоловік, затримали сто сорок і протягом кількох годин допитали їх. Дарма. Злочинець нас обдурив і щез. Тоді ми вирішили розстріляти дванадцять заложників. Вас!

Ганс фон Шульц замовк на мить, запалив сигарету і смачно затягся.

— А що ми мали робити?

Слухаючи його, можна було подумати, що він віддавав дванадцять заложників на розстріл після того, як зробив усе можливе для їх порятунку.

Він ступив крок назад, причинив двері й потім знову рвучко їх відчинив.

— За одного німця — дванадцять французів… Це недорого!..

Голос його дзвенів від люті.

— Але наступного разу це коштуватиме дорожче. Набагато дорожче!

І він люто грюкнув дверима.

— Ось бачите, — стиха промовила маленька єврейка, шукаючи поглядом худорлявого чоловіка з вирячкуватими очима, — тепер я не поїду в Дрансі.

Вона ледь посміхнулась. Її не можна було впізнати. Так виглядають мучениці на гравюрах божественного змісту.

II

«Ні, я таки дуже люблю Вагнера!»

Сергій Ворогін ще глибше зарився в купу соломи, що заповнювала майже весь маленький сарай, де він знайшов собі притулок. Йому було холодно. «Саме час думати про Вагнера», — майнула у нього думка. Однак ледь чутна, приглушена мелодія примушувала його забути про критичне, майже безвихідне становище. Незважаючи на все, він прислухався. Це, безперечно, там, у будинку, який він ще раніше помітив на протилежному боці саду. Хтось програвав на патефоні «Ідилію Зігфріда». Взагалі, не дуже гарний запис. «Багато сторонніх шумів, — вирішив він. — Хіба що — і це цілком можливо — голка стара». Короткий уривок з партитури, написаний Вагнером спеціально для дружини Козіми, сповнений ніжності й лагідності, навіяв Сергію Ворогіну протилежні почуття і мрії. Ця музика, що оспівувала сімейне вогнище, душевний спокій і дружбу, викликала у нього спогади про дачу в передмісті Ленінграда, де Катруся щосуботи готувала своїми рідними, білими руками маленькі пиріжки; їх вона підсмажувала в киплячому маслі на старій закопченій сковорідці, а малий Альошка в цей час несамовито горлав у сусідній кімнаті.

Чи загубилися й вони у вирі цієї війни, яка, перш ніж спустошити цілі країни, зруйнувала мирні вогнища, понівечила родинне життя і кохання, розвіявши людей і речі у своєму безжальному вихорі?

Оркестр знову заграв; після вступу труб, флейта, гобой, а потім кларнет почали приглушено розповідати про сон Брунгільди. А струни скрипок і арф теж невпинно й тихо співали.

«Катруся!.. Альоша!..»

Ця вогниста мелодія, так яскраво виражена в лейтмотиві «Миру», що досягає апофеозу в останній дії «Зігфріда», наприкінці дуету переможця і розбудженої Валькірії — величного дуету кохання, — обрушила на Сергія Ворогіна бурю гіркоти й ненависті. Він проклинав тих, хто в своїй містичній войовничості і люті, збуривши світ, відірвав його від миру, спокою і щастя. А разом з ними він проклинав і тих, хто свідомо чи несвідомо сприяв їхнім загарбницьким намірам. Усіх! Усіх!..

Сергій Ворогін так міцно стис ручку «люгера», що аж пальці затріщали. «Сім куль! Ще є сім куль!.. Треба битися до останньої…

Так, битися. Убити шістьох, іще шістьох. А потім… сьому кулю собі. Проте… ні, хай буде сім. Для них мені треба ще сім куль. Сім і ті дві — дев'ять».

Сергій Ворогін розсміявся.

Дев’ять гітлерівців за одного росіянина! Це недорого, присягаюсь. Мерзотники, банда падлюк!

Його охопило нестримне бажання скочити на ноги, вибігти на вулицю і стріляти в усіх, кого б не зустрів. Він підвівся на лікті, висунув ноги з соломи і раптом завагався.

«Це безглуздо. Мене зупинить перший же німецький патруль». Він сів і сперся спиною на дощату перегородку. Напружені вкрай м’язи нестерпно боліли. Він заплющив очі, зручніше вмостився і поклав зброю поряд себе.

«Головне — спокій. Щоб витримати й перемогти, передусім будь спокійний. Опануй себе, зберись з думками».

Тепер нова тема з'явилася в партії гобоїв і арф. Незважаючи на вишукану красу, її спадиста мелодія, низькі звуки, часто настирливі і гострі, несли в собі щось войовниче й самовпевнене; вона краяла мозок і підступно лилася в душу Сергія Ворогіна, тримаючи його в непослабному напруженні.

В такому хворобливому стані, стані якогось напівмарення, він знову відчув підступне бажання скоріше покінчити з усім цим. Покінчити одразу! Застрелити одного, двох, трьох чи більше й потім загинути самому. Це одчайдушне рішення було лише наслідком нескінченного дня крові і страждань. Знайти і вбити істоту в зеленому мундирі! Ні. Це капітуляція. Він цього не зробить.

Сергій Ворогін нервово заридав; він плакав довго, як плачуть пригнічені горем винуваті діти після суворої проповіді батьків, обеззброєні свідомістю своєї провини і прагнучи будь-що уникнути надалі помилки і покарання. Спочатку він плакав, тихо схлипуючи, потім замовк.

Хто це написав, говорячи якось про «Ідилію Зігфріда»: ми далекі від пристрасного і буремного Вагнера, що збуджує тисячі душ своїми мелодіями? Сергій Ворогін майже заспокоєно посміхнувся. Тисячі душ! То правда, що за подібних обставин змінюються і культурні цінності.

Мелодія «Зігфрідових скарбів», повторена у великому фінальному дуеті, завершилася тріумфальним звучанням всього оркестру, коли несподівано музика фортіссімо урвалася і стало виразно чути шипіння голки, видно, пластинка ще оберталася. Це сталося так раптово, що Сергій Ворогін скочив на ноги з револьвером у