Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

— Ради Бога, що ти маєш на увазі?

— Допитування й підозру, Річарде. З мене досить!

Едвардс кивнув головою, але не зовсім збагнув, що дружина хотіла сказати.

— Маргрет, — лише вичавив він із себе й ухопився за її руку, — тобі не треба було сьогодні йти з дому.

— Не пускай до мене тих людей, чуєш? Нікого!

— Добре, Маргрет! — Він одпустив її руку, а Маргрет відвернулась. Ні, йому не можна було відпускати її, це він добре знав. А може, тоді, в Сан-Франціско, не належало ходити за нею назирці? Три роки й сім тижнів прожили разом, щасливо, нещасливо. Що ж тепер?

Він поїхав додому й ліг спати. Вві сні бачив білу хмару, що поступово темніла, бачив і щось подібне до фосфорної квітки. Однак ту квітку враз поглинув жахливий морок,і Едвардс нічого не міг згадати. Його тіпало, він лежав і не спав, горло стискали спазми. Вперше вві сні його мучила думка про кінець життя, про смерть.

Забілів день. Едвардс був як попарений, коли вдягся й пройшовсь квартирою. Біля картини з убитою дитиною й скорботною матір'ю, схожою на Маргрет, він зупинився. Гра барв і мерехтливі фосфорні іскри неймовірно бентежили його. Вундервальд був сучасним художником, з якого боку не підходь, і в ньому було не просто розібратися. Та чи й хотів того Едвардс?

Він випив два-три келишки віскі, тоді почувся дзвоник. Лише не гарячкувати, подумав він і повагом пішов до дверей. Інколи хтось приходив на урок поза розкладом, він не був дріб'язковим й у більшості випадків не заперечував.

— Хвилиночку! — вигукнув він і пов'язав собі краватку.

Про такі речі не треба забувати, казала Маргрет. Вона не надавала надто великого значення зовнішності, але все мало бути на своєму місці. У понеділок, середу й п'ятницю пані Кліман прибирала квартиру, а в суботу якесь хлоп'я приходило по брудну білизну. Була неділя, й він, безперечно, не призначив на сьогодні занять; такого ніхто й не вимагав од нього. А люди, про яких Маргрет у клініці говорила з огидою, завжди приходили, подзвонивши наперед по телефону: у таку ранню годину їх, однак, ніколи не було.

А це виявилась Евеліна, подружка Маргрет. Евеліна оббивала з черевиків сніг. Уночі хурделило, Едвардс цього майже не помітив. Від нього тхнуло спиртним, і він похапцем проковтнув кілька м'ятних цукерок, бо хотів справити на блондинку Евеліну добре враження.

— Я не буду довго заважати, — сказала вона, розкрила сумку й дістала звідти кілька газет.

— Але ж пальто ти скинеш!

— Прочитай ось це спочатку, Річарде!

Двадцятип'ятирічна дівчина ледве сягала йому до плеча. В руках вона тримала вульгарну «Рейніше пост» і ще якісь газети, але він дивився не на них. Його більше цікавило довгасте обличчя Евеліни, її пухкенькі губи, великі очі й русяве волосся, якого вона торкнулася гребінцем. Кришталики снігу розтанули й краплинами скочувалися з її чола. В голові Едвардса промайнула дивна думка. Він утупився в її груди, коли гостя нахилилась, щоб підфарбувати собі вуста. Ця сама чорна сукня без рукавів була на ній і тоді, коли у Валентінеровій галереї поряд з в'єтнамським лаковим живописом показували мініатюри Вундервальда. Того дня Едвардс уперше запитав себе, чи він у Сан-Франціско не помилився, вибираючи дружину. Обидві тоді завжди ходили разом, але його вибір упав таки на Маргрет, хоч Ашфільд не радив йому одружуватися з нею. «Софістка, — шепнув він йому, — бісеня!»

Евеліна обернулася й ледь примружила очі.

— Ти ж це читав, еге ж? — запитала вона. — Про все уже роздзвонили.

— Про що все?

Кров ударила йому в скроні. Такого він не сподівався, сьогодні він взагалі не заглядав до поштової скриньки. Йдучи з Евеліною в кімнату, він прочитав заголовок великими літерами: «НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК ЧИ ЗЛОЧИН?» Побачивши своє прізвище під статтею, він хотів був зіжмакати газету. Вони знали все, очевидно, зграя нишпорок вирушила на пошуки. У них уже й версія готова: спочатку було прокладено газопровід, а потім його розібрано — найзагадковіший замах з давніх-давен.

— Це дуже підло з їхнього боку, — сказала Евеліна.

Едвардс випив четвертий келишок віскі; все це було бридко. Звичайно, вони написали й про розпусне життя Вундервальда, про його матроські пригоди, про нешлюбного сина. Вони із задоволенням писали про те, що він до й після 1945 року, бувши комуністом, сидів у в'язниці, а після угорських подій 1956-го ходив зі сльозами на очах.

— Сучі сини! — вилаявся він. — Пий, Евеліно, інакше це важко буде витримати.

Вона взяла келишок й підсіла до нього. Йому було приємно, що дівчина сиділа поряд, пила разом з ним і не втішала пустопорожнім базіканням.

— Випий і ти зі мною, — сказала вона. Едвардс кивнув головою:

— Це п'ятий. Будьмо!

— Ти був у Вундервальда, чи мені самій до нього поїхати?

— Якби вони, принаймні, не підтасовували сюди політику, не маю ніякого бажання, щоб мене в неї уплутали, — сказав він. — Ці гієни ввесь час тільки й чекали на такий поживок.

— Ти мусиш бути обережним, Річарде, ти — іноземець.

— Я скажу Цахаріусові, що говоритиму під присягою те, що він схоче, хоча він цього й не заслуговує.

— Але ж то міг бути просто нещасний випадок, — мовила вона, мляво схиляючись на спинку крісла, з сигаретою в роті.

— Мені зовсім не подобається, що Маргрет зрадила мене, — сказав він із серцем. — Це не в її стилі — щось приховувати, і вона прикрилася тобою. Нібито була в тебе, хоча нині ввесь світ знає, де вона опинилася насправді. Отак!

Евеліна підвела голову й, усміхаючись, глянула на нього.

— Маргрет після обіду таки приходила до мене. Була трохи збентежена, але весела, як завжди. Ми пили каву, й вона розповіла мені про ваш дивний розрив.

Але коротеньким спідничкам отієї Ріти Бланк Маргрет і