Володимир Короленко - Діти підземелля

ось сонце підбилося вже над горою, з-за ставків чути галасливий дзвінок, що скликає гімназистів, і голод примушує мене йти додому до ранкового чаю.

Взагалі мене звали бродягою, злим, поганим хлопчиськом, і так часто докоряли різними поганими нахилами, що я, нарешті, сам переконався, що це правда. Батько також повірив цьому і робив іноді спроби подбати про моє виховання, але спроби ці завжди кінчалися невдало. Коли я дивився на суворе, похмуре батькове обличчя, на якому лежала сувора печать невигойного горя, я торопів і замикався в собі. Я стояв перед ним, переступаючи з ноги на ногу, шарпаючи свої штанці й озираючись. Часом щось нібито ворушилось у мене в грудях: мені хотілося, щоб батько обняв мене, посадив до себе на коліна, приголубив. Тоді б я пригорнувся до його грудей, і, може, ми б разом заплакали – дитина і суворий чоловік – над нашою спільною втратою.

Але він дивився на мене затьмареними очима, ніби поверх моєї голови, і я ввесь зіщулювався під цим незрозумілим для мене поглядом.

– Ти пам'ятаєш матусю? – питав батько.

Чи пам'ятав я її? О, так! Я пам'ятав її! Я пам'ятав, як інколи, прокидаючися вночі, я шукав у пітьмі її ніжні руки й міцно пригортався до них, вкриваючи їх поцілунками. Я пам'ятав її, як вона сиділа хвора перед відчиненим вікном і сумно оглядала чудову весняну картину, прощаючися з нею в останній рік свого життя.

О, так! Я пам'ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, молода й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі, я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючими очима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої загадки життя й смерті.

І тепер часто, глупої опівночі, я прокидався сповнений любові, що стискала мені груди, переповнюючи дитяче серце, прокидався з усмішкою щастя. І знову, як колись, мені здавалося, що вона зі мною, що я зараз зустріну її люблячу, милу ласку.

Так, я пам'ятав її!.. Але на питання високого похмурого чоловіка, в якому я жадав, але не міг відчути рідної душі, я весь зіщулювався ще дужче і тихенько висмикував свою маленьку руку з його руки.

І він відвертався від мене з досадою та болем. Він відчував, що не має на мене ніякісінького впливу, що між нами стоїть якась стіна. Він надто любив її, коли вона була жива, і через своє щастя не помічав мене. Тепер важке горе закривало мене від нього.

І потроху прірва між нами ставала все ширшою та глибшою. Він дедалі дужче переконувався, що я поганий, зіпсований хлопчисько, з черствим, егоїстичним серцем, і свідомість, що він мусить, але не може зайнятися мною, мусить любити мене, та не знаходить цієї любові в своєму серці, ще збільшувала його неприязнь до мене.

Йому наговорили всі, що я поганий, зіпсований хлопець, і він все більше й більше сторонився мене. А я це почував. Інколи, сховавшися в кущах, я стежив за ним, я бачив, як він ходив по алеях, все прискорюючи кроки, і глухо стогнав від нестерпної душевної муки. Тоді моє серце спалахувало жалістю й співчуттям. Одного разу, коли, стиснувши руками голову, він присів на лаву й заридав, я не витерпів і вибіг з кущів на доріжку, піддавшись палкому бажанню кинутись на шию батькові. Але, почувши мої кроки, він підвів голову, суворо глянув на мене й осадив холодним запитанням:

– Чого тобі?

Мені нічого не потрібно було. Я швидко повернувся, соромлячись свого пориву, боячись, щоб батько не прочитав його на моєму збентеженому обличчі. Побігши в гущавину саду, я упав на траву лицем і гірко заплакав від досади й болю.

З шести років я зазнав уже всього жаху самотності.

Сестрі Соні було чотири роки. Я гаряче любив її, і вона відповідала мені такою ж любов'ю, але загальна думка про мене, як запеклого розбишаку, встигла поставити між нами високу стіну. Щоразу, коли я починав гратися з нею, по-своєму галасливо й жваво, стара нянька, що завжди була сонна й завжди з заплющеними очима драла куряче пір'я на подушки, негайно прокидалася, швидко схоплювала мою Соню й несла до себе, кидаючи на мене сердиті погляди; в таких випадках вона завжди нагадувала мені нашорошену квочку, сам я порівнював себе з хижою шулікою, а Соню – з маленьким курчатком. Мені ставало дуже гірко й прикро. Не дивно ж, що скоро я зовсім припинив усякі спроби розважати Соню моїми галасливими іграми, а через деякий час мені стало душно, тісно у нас дома й у садку, де я не бачив ні від кого привітності й ласки. Я почав бродяжити.

Вся моя істота тремтіла тоді якимось дивним передчуттям життя.

Мені все здавалось, що десь там, у тому великому і невідомому світі, за старою огорожею саду, я щось знайду; здавалось, що я щось мушу зробити і можу зробити, та тільки я не знав, що саме. Я став інстинктивно тікати від няньки з її пір'ям, і від знайомого лінивого шепотіння яблунь у нашому маленькому садку, і від дурного стукоту ножів, що робили на кухні котлети. З того часу до інших несхвальних моїх епітетів додалися ще назви вуличного хлопчиська та бродяги; та я не звертав на це уваги. Я притерпівся до докорів, і вони стали мені такі ж байдужі, як раптова злива або сонячна спека. Я похмуро слухав зауваження і робив по-своєму. Тиняючись вулицями, я вдивлявся по-дитячому цікавими очима в невигадливе життя маленького міста з його халупками, прислухався до гудіння дротів на шосе, намагаючись вловити, які вісті линуть ними з далеких міст, слухав шелест колосся, шепіт вітру на високих гайдамацьких могилах.

Не раз очі