Іван Юхимович Сенченко - Руді Вовки

чутним гудінням, закликаючи мисливців до уваги, застерігаючи їх від похапливості. Попригинавшись аж до землі, поприховувавши ратища поза спинами, Руді Вовки ступили крок.

Колода знов задудніла, немов вітер у забутий ріг. Руді Вовки ступили вдруге, але знову так, що не озвалась і травинка. Навіть вітер ущух.

Звір зупинився. Його вуха були сторожко наставлені. Він прислухався. Руді Вовки теж завмерли на самих пальцях ніг, лише Око, раз по раз міняючи фарби, не спинявся ані на хвилинку. Звір уже вгамувався, спокійно нахилив голову і почав скубти зелену травицю, — її малює Око зеленою глиною.

Навколо такий простір, так далеко видно, навколо такий тривкий спокій! Нікому і на думку не спаде, що там, за кущами, у напрузі, готові кожну мить кинутися вперед, причаїлися мисливці.

Однак Голомозий іще приміряє: чи не занадто велика відстань між звіром і людьми, чи не занадто розкидане коло мисливців? Але ось ніби все гаразд. Тоді Голомозий торкає палицею колоду. Так обзивається вітер, зачепившись за пень Громового Дуба.

Мисливці розгинаються, роблять крок нечутно й скрадливо, стискають коло все тісніше й тісніше, аж поки охоплюють з усіх боків осику, а з нею і намальованого на ній звіра. Він, власне, опинився в «мішку». Білий світ для нього закритий з усіх боків.

Олень у розпачі. Він метається, кидається з одної сторони в другу.

— Вже час, час! — кричить тоді Голомозий.

Липові колоди, що перед тим лише ледве-ледве дудніли, захлинаються від зливи переможних ударів.

Звір, повний жаху, мчить, шукаючи виходу з пастки, але дарма!

Навколо, куди тільки він поверне свої очі, — скрізь, скрізь відважні й спритні мисливці із роду Рудих Вовків, Але вони не лише відважні, а й завбачливі. Ось палиця в руках Голомозого востаннє опустилась на колоду і німо завмерла. Завмерли й мисливці, — всі, крім трьох, що стояли з боку Оленячої Долини. Вони розгорнулися віялом, відкривши перед звіром вільну дорогу до річки, вільні шляхи до Оленячої Долини. Звір тієї ж хвилини скористався з нагоди!

О, як він плигнув! Як він помчався, а слідом за ним полетіли радісні вигуки, задоволений регіт, бо він робив лише те, чого хотіли мисливці, бо він біг туди, де вони хотіли його бачити, — на великі простори Оленячої Долини. Гей, оленю, біжи, біжи, ряснорогий, біжи здоров!

Коло, яким оточили були Руді Вовки оленя, означало, що вони підкорили його своїй волі, що вони владарі над ним; вони можуть зробити з ним, що хочуть. Вони могли б його просто вбити. Але вони цього не зробили. Засвідчивши перед ним всевладну міць, вони дають йому волю. Хай не боїться Оленячої Долини, хай не страшиться відважних мисливців, хай повертає, як завжди, на своє літнє пасовище, бо так хочуть мисливці з роду Рудих Вовків.

Око, мокрий від напруги, уступається в бік від осики. Він виснажився від пережитого хвилювання і тієї сили у ньому, що викликає звіра на дереві.

Кендюх важко сопе і, не встигши сісти, вже куняє.

Шум гонитви і клекіт колод поволі стихають. З оленем покінчено. Тепер треба повернутися до Сліпої Вовчиці, що так вчасно зачула небезпеку, яка ото була звисла над родом, і попередила Рудих Вовків про можливе нещастя.

Мисливці хапають пломенисті головешки і йдуть до Громового Дуба, де лежить Сліпа. Вони так вдячні їй. Стають у коло і все щастя вдячності виливають у буйному танці. Зараз вони вже не бояться нікого й нічого. Їх ноги ступають міцно, плечі розгинаються гордо, очі сяють сміливо, так само, як оці вогнисті головешки. Сліпа Вовчиця злякано скавулить, але Око умовляє її не боятися.

Їй немає чого журитися. Чи ж багато на світі є таких вовків, яким випадає на долю щастя — врятувати цілу громаду!

Око говорить так щиро і так переконливо! Вовчиця затихає. Тоді її беруть на руки; двоє дужих людей зв’язують їй ноги, відтягають назад голову і так тримають, поки Око здіймає з себе шкіряну торбину — цебро, почорніле від висхлої крові. Настає урочиста хвилина.

Всі напружено стежать, як, підставивши цебро під горлянку Сліпої, Око вправним рухом ножа розрізає їй жили на шиї. Сліпа тіпається. З пащеки її виривається хрипкий клекіт. Червоногарячими цівками ллється її священна кров у шкіряне цебро. Ось скотилась остання червона росинка. Всі мисливці стають у коло. Перший розгарячілими вустами припадає до цебра Голомозий.

Оббілований череп його увесь зритий глибокими жовтими шрамами; де шкіра не здерта, там видно пасма довгого посивілого волосся. Сиві довгі брови грізно нахмурились, ховаючи маленькі блискучі очі. Він випив три ковтки і, вмочивши у кров пальці, наклав їх собі на ніс, на уші, на очі, на вістря списа — хай чують і бачать так непомильно, як це робила Сліпа Вовчиця.

І поки те ж саме роблять один по одному мисливці, починають гриміти колоди. Гримлять вони переможно і впевнено, сповіщаючи Оленячу Долину: Руді Вовки вжили всіх заходів, щоб забезпечити своє життя й панування в долині!

З усього населення табору найнещаснішою почувала себе Волохата. Плачучи тоненько й жалібно, вона оббігала всі кущі, всі закамарки навколо куренів, але мами, люблячої, ніжної, теплої, ніде не було. Байдуже огризались на неї вовки і гримали вовчиці: у них самих було досить клопоту чи з кістками, чи з вовченятами.

Тоді Волохата прийшла до куренів, сіла на задні лапки і, втупивши оченята в темне, зоряне небо, завила тужно й голосно.

Це голосіння дійшло навіть до вічно куняючого Кендюха. Розплющивши очі, він обережно простяг свою тугу й жилаву руку, узяв за загривок щеня, поклав його собі між коліна, знову заплющив очі і, сидячи, захитався в такт дуднінню колод…

ВЕЛИКИЙ ЛУГ. ЧОРНІ ВОВКИ ПОЛЮЮТЬ НА ОЛЕНІВ
НЕБЕЗПЕКА ПЛИВЕ З ОЗЕР

Це був здоровенний чорний молодий вовк. Відвага й сила бурхали в його широких, міцних грудях, у жилавих невтомних ногах. Це почуття