Галина Василівна Москалець - Гірчичне зерно

Що сім років сливи аж ламалися під тягарем плодів. Місце тут було вогке, близько від ріки, і навіть сливам не дуже добре велося: вони всихали і стояли каліками, доки не рубались на дрова. Михайло підходив до кожної сливки, гладив долонею репаний стовбур з загуслими каплями соку. Дерево любить ласку, щоб на нього дивились хоч іноді. То нічийним деревам байдуже. За ними пильнує сам бог. Вони з насіння його райського саду.

Сухі гілки Михайло де обламував, де підрізав ножівкою, журячись із запустіння й занедбаності свого саду. Міг би вже зрубати дві сливки на дрова, але не був певний, чи вони зовсім мертві. Ще має час. Йому стало сумно від думки, що ця робота кінчиться і доведеться йти між чотири стіни. Однак скінчив її аж перед обідом, хоч ще й не снідав.

Вдома Басараб перебрався з старого дрантя і пішов до магазину. У цю пору добре було видно, як над селом здіймається гора Ласки. Найбільше затуляли її липи коло церкви з неспокійними воронячими гніздами угорі. Церква раніше була вкрита гонтою, а потім бляхою. Фарба з бляхи геть облізла. Ніхто нині не пам’ятає, як гарно світиться білими стінами нова дерев’яна хата чи церква, доки не потемніє від дощу й снігу. На кам’яній огорожі кучерявився ніжно-зелений чистотіл: він так давно його не бачив. А церква тепер звалася музеєм, і на голій обдертій дзвіниці збереглися перекладини, на яких раніше висіли дзвони.

Магазин ще був зачинений на обід. Люди дивилися, як до них ішов Михайло Басараб з розгубленими очима, під якими звисали важкі чорні мішки. Він пам’ятав лише своїх сусідів, а ті люди, наче в місті, були йому незнайомі.

— Добрий день! — привітався Басараб, і погляд його вхопився за ту дівчинку, що вчора приносила йому молоко, і він посміхнувся до неї, а вийшло так, ніби він посміхнувся до всіх, і люди відповіли йому посмішками. Як же це, думав він, як же це я не пам’ятаю людей з Урожа?

— Ви надовго до нас, Михайле? — спитала найстарша жінка, висока й худа, у куртці поверх байкового халату.

Всі питали в нього одне й те саме, ніби їм залежало на тому, залишиться в Урожі Басараб чи не залишиться.

— Назовсім приїхав.

— А ви так придивлялися до церковці, ніби якийсь туриста. Підіть до директора школи, най вам відкриє музей.

— Якось піду, але тепер маю свою роботу.

— Що не кажіть, — озвалася молодша жіночка з гаманцем в кулаці,— всюди добре, а вдома найліпше. Я би в тім місті не жила. Як поїду до доньки, то вертаюся така змордована, що ледве дихаю. А тут маєте і молоко, і воду файну до пиття, і свіже повітря — саме здоров’я!

Нарешті магазин відімкнули, і всі кинулися у двері, забувши про Басараба, на якого досі так цікаво позирали. Дівчинка не пхалася, а чекала. Михайло хотів до неї обізватись, але в її очах майнув страх. Сьогодні було не те, що вчора: він мусив сповна вдовольнити людську цікавість і аж тоді, коли вона згасне, сховатися. Пройде досить часу, перш ніж з багатьох Михайлів Басарабів людська уява витворить одного. Очі дитини на мить заглянули в глибокий колодязь його довгого життєвого досвіду. Дівчинка злякалась. Як її звати? Дивно, коли двоє, розділені сотнями років, зустрічаються і знають ті самі слова, з яких може вийти розмова.

Михайло Басараб не був Вічним Жидом, чи Агасфером. Земля переверталась, і разом з нею перевертався він. Щоб вернутись додому, не досить здоров’я, лишніх літ чи грошей на дорогу. Треба не загубити перлини. Навіть якби він прожив усе життя в Урожі, в щоденній тяжкій праці,— і тоді б це звалося мандрами, бо подорож означає йти від хвилини до хвилини, від року до року, від народження до смерті, від однієї простої істини до другої. Коли ти помреш, утвориться коло у вигляді порошинки, яка літатиме серед мільярдів інших порошинок, а доки ти живий — світ величезний, болісний і барвистий.

Ті книжки, які він читав, забулися. Жодна з них не ввійшла в його оселю, лише «Кобзар» і деякі книги Григорія Сковороди. Шевченко був хлібом для усіх. Сковорода вчив мужності й стриманості тих, хто квапиться вилити свої страждання в океан вселюдського болю, доводячи, що це непорядно, аморально. Шлях Сковороди був лише його шляхом, і другий такий чоловік ще не з’явився на цьому світі, й хто зна, чи з’явиться, бо люди більше не шукають опори у Вірі, Надії, Любові. Михайло Басараб пам’ятав, яким був світ до Сковороди і після нього. Тому міг жити далі, бо перлина в його руці розчинилася, наче в оцті, у безвір’ї, безлюбов’ї, жорстокості тих, хто найкращі слова перетворював на гній, який був настільки їдкий, що на ньому могли вирости лише перевертні й каліки.

Доки не утворилося коло, він мусить жити у цьому величезному, болісному й немудрому світі. Доки оцет не пропече наскрізь серце й очі, мусить ходити й дивитися.

Між Урожем і Винниками колись було вітряне поле, лише в одному місці на знак якоїсь страшної події росли три груші. Казали, що звідти можна було втрапити на той світ. Тепер груші зрубали і така мандрівка стала неможливою.

На колишньому полі стояли потворні кам’яниці з «голубниками» і палями, на які мали почепити балкони. Кам’яниці будувалися так близько одна від одної, що можна було перекинути дошку й ходити до сусіда через вікно. Коло будинків сиротами росли маленькі деревця, які ніколи не стануть садом, бо тінь городам не потрібна. Чув Михайло, що урожани годують худобу і продають, а взимку мерзнуть, як пси, у величезних покоях. Поки люди помудріють і вернуться до маленьких теплих хат, село вже так спаскудиться, що не допоможуть ні річка, ні гори, ні довколишні ліси. Стоятимуть в ряд однакові потвори: безликі, незатишні, негостинні. У такий дім не зайдеш попросити навіть води, бо хто зна, чи під сходами не чатує злий псисько.