Євген Пилипович Гуцало - Скажений чорнобильський собака

— Хто ж це за тобою женеться? Ти мені скажеш чи ні? Ти де був?

— У ба-би Руз-зин-ни…

— Й що тебе тягне туди? Капарів би вдома, а то вієшся під три вітри…

Дениско пересидів трохи на призьбі — сонце вклалося спати, журавлі летіли в небі, ластівки пурхали. Поманили його до себе діти з вулиці, то пішов гратися з ними, на якийсь час позабував свої страхи. Та, видно, ненадовго, бо перед сном узяв скибочку хліба, кусник сала, цибулину — і все це засунув у штандари, для домовика. І, зігнувшись у три погибелі, приказував:

— Домовиче, домовиче, я тобі їсти приніс. Ось тобі хліб, ось тобі сало, ось тобі цибулина — їж та здоровий будь, нашу хату стережи. А якщо ти справді-таки наш домовик, а якщо ти за нашим хазяйством дивишся, то зроби так, щоб відьма до нас не приходила і в комині не товклася, бо я ту відьму боюся, а тебе ні, ти добрий.

Він розповів домовикові, як ходив сьогодні до баби Рузини, і ще про щось крадькома розказував, і лише тоді вклався спати. Домовик, либонь, послухався Дениска, бо заснув хлопець одразу й спав спокійно, так за всеньку ніч і не прокинувся. Отже, віднадив домовик відьму від хати, але чомусь до харчів так і не торкнувся, бо вранці Дениско побачив — лежать, як і лежали…

Одного разу Дениско знов ходив до баби Рузини. Знов баба Рузина лазила до скрині, витягала свої скарби, приміряла до себе, наче знов збиралася дівкою стати. І все розказувала, якою то гарною була вона замолоду та якою доброю тепер залишилась. Хіба що Ганна Шепета може зрівнятися з нею, та й то — куди їй проти баби Рузини! Дениско слухав уважно, їв коржі з маком, і так йому таємниче й добре почувалося в бабиній хаті, наче він прийшов у зовсім інший світ і дивився на все в тому іншому світі широко розплющеними очима й слухав усе там добре нашорошеними вухами.

Коли повертався додому, то в балочці вже смеркало. Потемніла вона густою зеленню, понабрякала тінями, а по верхах кущів сиділо сонячне проміння й по-заячому чеберяло ніжками. Добре було Денискові, бо його душа в ту хвилю вміщала в собі всю красу видимого світу. Як раптом наче щось шелеснуло позаду, наче щось листям залопотіло — й він оглянувся раптово та й закляк.

Бо по стежці, по якій він ішов, по тому місці, по якому щойно ступали його ноги, котилося щось невеличке, кругленьке, приземкувате, котилося діловито, не поспішаючи. Оте щось не було схоже ні на людину, ні на будь-яку тварину, яку знав Дениско, воно просто собі котилось, як то міг би котитися дух… Можливо, була то сонячна пляма, що пробігла по стежці, бо здригнувся кущ, на якому сиділа пташка, але Денискові здалось, що то відьма перебігає за ним дорогу, і весь він зіщулився від морозного ляку, а ноги поприставали до землі й ні руш! Оте щось уже зникло в кущах, навіть не шелеснувши, а він усе стояв і дивився перед собою виряченими очима, наче його заворожили.

Зрештою, розпачливий крик вирвався з його горла, й Дениско пробудився від власного крику. Обернувся і, відчуваючи, що волосся стало на ньому сторчма, а здерев’яніле тіло не хоче рухатися, ступив перший непевний крок, другий, а далі наче штовхнуло його щось у спину, наче по шиї вдарило, і Дениско понісся, понісся, понісся! Згасла для нього краса навколишнього світу, а тільки в голові билася одна думка: швидше, швидше, не треба озиратись, бо воно може догнати й скочити на плечі.

Тремтячи, влетів у хату й зразу ж ухопився за спідницю матері, що саме качалкою розкачувала тісто на вареники. Двері так і зосталися відчинені, й Дениско з острахом поглядав на них…

— Чи за тобою нечиста сила гониться, га? — поспитала мати, й далі розкачуючи варениці. Вона вже звикла до свого Дениска, знала, що від нього можна чекати всього.

Дениско мовчав, ховаючи голову в спідницю й краєчком ока поглипуючи на двері.

— Знов до баби ходив?.. Чи не відьму часом побачив?

Дениско не відповідав, і в його розширених очах тремтів каламутний страх.

— Лишенько моє! — бідкалась мати. — Бачив? Скажи! Ну, чого ж ти мовчиш, дитино?

І їй страшно стало. А що, як відьма й справді перестріла Дениска, й тепер у нього відняло мову?

— Дитино, обізвися, ну чого ж ти мовчиш? Дениску, ти мене чуєш чи не чуєш?

— Чую, — видихнув Дениско.

— Ти відьму бачив?

— Бачив, — прошепотів Дениско.

— Лишенько ж моє! — заломила руки. — Хто ж це мою дитину так тяжко карає!

Забула про вареники, побиваючись за своєю дитиною та про те гадкуючи, що тепер має діяти, щоб урятувати її. Наказувала Денискові сидіти в хаті, більше не ходити до баби Рузини, бо хоч у баби й гарне вишивання, бо хоч їхня баба — славна баба, але ж усе може статися чи в балочці, чи серед поля.

— Не ходи, Дениску, чуєш, не ходи…

А він слухав матір і хоч зараз дуже боявся відьми, але навіть і на хвилю не міг припустити, що оце візьме й перестане ходити до баби Рузини. Хіба можна? Хоч і боїться, але зуміє втекти від тієї відьми, як і цього разу втік, або ж додумається обхитрувати її, обдурити. Щоб відьма перекрила йому дорогу до баби Рузини, до її розповідей, до її рушників, блузок, до того цікавого світу, який бачився йому в бабиній хаті? Та не бувати цьому! Нехай хоч сто відьом там огинається та перекочується по стежці, коли немає для них нічого милішого, а він, Дениско, боячись їх, однаково не відступиться від баби.

Стискував свої маленькі