Іван Андріанович Багмут - Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим

Та як би там не було, а я родич царя! Хто б міг подумати! Я, родич царя, і терпів таке знущання в родині Письменника! Мене перекривляли, обзивали ледарем, навіть часом били! Били! Мене!

Ні, тепер я не дозволю нічого подібного!

Приємне почуття пойняло мене всього. Я — цар! Та незабаром я схаменувся. Письменник виховував мене в демократичному дусі, і я почав відчувати, що пишатися своїми родичами-царямии не зовсім добре,.. Адже ж царі — паразити і експлуататори, а я — чесний кіт, кіт-трудяга. Може, не варто відновлювати родинних зв'язків?.. З таким непевним настроєм я почав снідати. Діти поприносили мені гостинців — ковбаси, сиру, всякої всячини, і я, нажершись, заснув у кутку кімнати.

Уві сні я відчував якесь незвичне хвилювання, таке гостро тривожне і в той же час приємне, що прокинувся, Позіхнувши, я втяг у себе повітря і враз розплющив очі. Десь поблизу були звірі. Мої ніздрі роздулися, нервово заходив хвіст, очі шукали здобич, У вечірньому присмерку, що оповив кімнату, я побачив звірів. Принишклі, боячись писнути, вони біліли в своїх клітках. Раптом враження дня нахлинули на мене, і я забув усе. Забув туляремію, забув довір'я піонерів, що призначили мене завідувати куточком живої природи, забув добру вчительку, що рекомендувала мене дітям як ввічливого, добре вихованого кота. Свідомість пронизувало: «Я — цар звірів! Все боїться мене! Все належить мені! Я все можу!»

Нечутно ступаючи, я йшов пустелею, серед розкиданих то тут, то там таблеток-пірамід, до звірів, що біліли поміж розкішними пальмами, які височіли в пофарбованих зеленою фарбою діжках. Нині, пишучи ці рядка, я можу спокійно аналізувати свої переживання. Піднесення моє було таке сильне, що я забув своє сибірське походження і уявив себе не в тайзі, як це бувало звичайно, коли я мріяв чи потрапляв у нові умови, а в африканській пустелі.

Раптом до мене долинув жалібний виск збожеволілого від жаху звіреняти. Свідомість моя потьмарилась. Я нічого вже не пам'ятав і, як навіжений, стрибнув до своєї жертви. Клітка луснула, в пазурах у мене забилася миша. Запах крові запаморочив голову, і я, скаженіючи, бив, гнув, трощив клітки і давив звірів — мишей, пацюків, птахів. Покінчивши з наземними тваринами, я кинувся до акваріума.. Вода охолодила мене, хоч я не вмочив навіть лап, — досить було уявити себе мокрим!

— Ну що ж! Живіть! — промовив я до рибок.

Після такої напруженої праці мені захотілося їсти, і я підійшов до ще теплого пацюка.

«А туляремія?» — озвався внутрішній голос, і я ступив крок назад.

«Дурень! — пролунав другий голос.— Хіба в школі держатимуть хворих тварин?»

Я вагався, а дражливі запахи розпалювали апетит.

— Пан чи пропав! Двічі не вмирати! — вигукнув я і розпочав бенкет.

Боже, яка смачна їжа, коли ти сам її здобув! Яка насолода ласувати нею після важкої праці!

Я поїв майже все і розлігся серед кімнати. Хоч я недавно прокинувся, але мене знову хилило на сон. Я не стримував себе і незабаром заснув. Снилася спочатку тайга, потім Африка, а далі почали душити кошмари. Невідь звідки з'явилася дружина Письменника і, тримаючи в руці величезного віника, грізно кричала: «Мерзотник!» Поряд стояв Письменник і дражнився: «Дрллляс-туйте! Так некллясивенько!» Він не посміхався, як це було звичайно, коли перекривляв мене, а промовляв похмуро, і саме це мене жахало.

— Убити його! — раптом розлігся голос диригента хорової капели, і я прокинувся.

Ні Письменника, ні його дружини, ні диригента не було.

В кімнаті юрмилися діти у червоних галстуках і, обступивши мене, вигукували погрози на мою адресу.

— Я хочу спати,— сказав я і, труснувши головою, повернувся на другий бік.

— А! То ти ще й не каєшся! — обурився той хлопчик, що розповів мені про моїх родичів. Він схопив мене за в'язи і підняв високо вгору. — Подивіться на цього мерзотника!

Я згадав ніч і зрозумів усе. Що ж мені буде?

— Він знищив наші експонати і заслуговує на смерть! — промовив хтось з натовпу.

Справа повертала иа кепське. І як я так необачно піддався хвилинному настрою? Про туляремію подумав, а про небезпеку — ні. Затаївши дух, я чекав, що скажуть школярі. Всі мовчали. У мене зажевріла надія: жорстоку пропозицію не підтримали маси.

— Вигнати його з школи! — пролунав голос.

— Вигнати! Вигнати! — заверещали всі, і я вперше в своєму житті дізнався, що дитячий гамір може бути приємний для вуха.

Мене вигнала з школи, але не на вулицю. Учень 7-го класу, син убиральниці Сергій, взяв мене за шкірку і запросив до себе. Я погодився. Так кінчилася моя педагогічна діяльність і почалась нова сторінка життя.

Хоч харчі на новому місці були гірші, ніж у Письменника, але почував я себе тут краще. Головне, я підвищував свій загальноосвітній рівень. В той час, як Письменник писав і обдумував свої художні твори мовчки, Сергій вчив уроки завжди вголос. Я уважно слухав його і культурно зростав. У мене навіть з'явилась надія дістати повну середню освіту. А чого ж? Коли я проживу тут довгенько, то й закінчу школу. Мене часто охоплювали честолюбні мрії. Справді, коли мене зовсім неосвіченого призначили на завідувача куточком