Іван Філіпович Ющук - Троє на Місяці

— їх ще нема багато, вони щойно почали рожевіти. Я, правда, назбирав був півлітрову банку, але взяв одну ягідку попробувати — і не зогледівся, як не стало їх, — щиро признався Незнайко. — Смачні ж полуниці.

— А космічне пальне? — запитав Капітан.

— Ще п’ятнадцять кілограмів залишилося довантажити. Марудна робота — вкладати ці брикети. Але це вже я сам зроблю… Хлопці, — раптом без передиху випалив Незнайко, — візьміть мене з собою.

Від несподіванки на якусь мить запала мовчанка. Незнайко — гарний товариш, уміє багато чого робити, але…

— Але ж корабель розрахований лише на двох, — перший спромігся на слово Граматик.

— І повітря, води, харчів у ньому теж тільки на двох, — додав Капітан.

— Хіба що я не полечу, — запропонував Граматик.

— Ні, я так не погоджуся, — перебив його Капітан. — Нудно буде, Граматику, без твоїх оповідок. Бо людині потрібно не тільки харчуватися, а й чути слово. І хто вестиме корабельний журнал? Уже краще я залишуся.

— А ти, Незнайку, — по якійсь хвилині обізвався Граматик, — вможеш так, як Капітан, швидко й точно внести поправки в траєкторію, визначити місце знаходження корабля, розрахувати посадку?..

— Він же відмінник, — неохоче відповів Незнайко.

— Ну от бачиш.

Та Незнайко не хотів здаватися. Він уперто тримався свого:

— Я де-небудь у куточку примощуся, десь у комірці для продуктів. — І тут він похопився, що хлопці можуть подумати, ніби йому йдеться про харчі: — Ні, ні, їсти я багато не буду. Я почну худнути.

— Яка маса твого тіла? — раптом, не розтуляючи рота, запитав шестиногий пес.

— Що, що? — не зрозумів Незнайко.

— Друг висловився науковим стилем, — пояснив йому Граматик. — А якщо сказати по-простому, розмовним стилем, то це означав: скільки ти важиш?

— А-а, он воно що, — розчаровано буркнув Незнайко. — Торік восени на току я зважувався, то було за п’ятдесят кілограмів. А тепер, може, й шістдесят.

Друг підвів голову до Незнайка, і знову почувся його розмірений голос:

— На кораблі під час польоту не повинно бути ніякої зайвої маси, бо всяка додаткова кількість її потребує додаткової кількості пального для падання кораблеві потрібної початкової швидкості. А для підняття додаткової кількості пального потрібна в свою чергу нова додаткова кількість пального. Зайвий вантаж не тільки не відіграє ніякої функціональної ролі в системі, а й перешкоджає її діяльності.

Незнайко потупцював ще якусь хвилину на місці — хлопці зніяковіло мовчали.

— Тільки ж, хлопці, не забудьте для природознавчого музею привезти каміння, черепашок… Ну, я пішов, — і Незнайко, махнувши рукою, рушив у бік верболозів.

— То ти сам усе зробиш? — запитав навздогін йому Капітан.

— Не турбуйтеся. Усе буде як слід, — долинув із темряви Незнайків голос. — Там залишилося небагато роботи.

Над селом залягла тиша. Тільки у верболозах невтомно витьохкували солов’ї. А потім із сусідньої вулиці, звідти, де, наче космічні ракети, бовваніли дві тополі, почулася тиха пісня:

Місяць на небі, зіроньки сяють,

Тихо по морю човен пливе…

— Оксана ще не спить, — мрійливо промовив Капітан. — А чуєш, як бузок пахне? У всіх уже перецвів, а біля їхньої хати ще й досі цвіте. Оксана розказувала, що її батько напровесні частину кущів снігом обгортає, щоб вони пізніше розвивалися.

А пісня линула, і молодіш місяць плив над обрієм, сповнений незвіданих таємниць. І відносив мрію в безмежні далі. Загадково миготіли зорі — очі неосяжного космосу. Чи вони хотіли сказати щось важливе й радісне, чи застерегти перед чимось тривожним? А чи, може, це просто байдужа цікавість?

Хлопці хвилину стояли мовчки, як перед далекою дорогою. Потім Граматик переступив з ноги на ногу, даючи знак, що збирається йти.

— Отже, зараз я вже можу відповісти на твоє зашифроване запитання, — порушив мовчанку Капітан. — Стартуємо…

Зв’язок, сюжет, арф’яр, в’юн, цятка, тьмяний, реп’ях, ясно, абиякий, звук, імпульс, огороджений, сифон, азот, ніша, оцінка, хвалити, об’єкт, цілющий, легко, дивно, опора, хід, ячний, м’ята.

Ключ. Запиши підряд спочатку всі слова, у яких є губні приголосні звуки, а потім — у яких є шиплячі. Інформацію приховано в перших буквах виписаних слів.

Той першочервневий ранок у Келеберді видався незвичайний. Хто встав удосвіта, коли небо на сході ще тільки починає ніжно світитися, той бачив і чув.

Сонце було ще за обрієм, а вже поперед себе послало гінців — сріблясті промені. І вони заходилися розмальовувати й прикрашати хмаринки по небу, лаштуючи тріумфальний шлях своєму господареві. Спочатку яскраво-золотистим блиском обвели ближчі хмарки, потім додали червоних барв і бризнули на дальші, а окремі пурпурові крапельки залетіли аж на півнеба.

Закукурікали півні на сідалах, захоплені зненацька срібним дзвоном променів. І хвиля за хвилею з кінця в кінець селом покотилася їхня пісня на славу ранкового сонця. Вторуючи їм, стримано то тут, то там глибокими альтами замукали корови, даючи знати своїм господиням, що пора їх доїти. Де-не-де вкраплювалося ґелґотання гусей, кудкудакання несучок, свиняче порохкування.

І раптом село заворушилося. Мов хто на сполох ударив. Гамір, рипіння, гупання дверей, бряжчання відер заполонили Келеберду.

Але найдивніше було те, що в жодній хаті ніхто не шепотів, не просив, не гукав: “Синочку, вставай, корову на росу пора гнати”, чи: “Лежню, підводься, доки будеш хропіти? Он худобина в хліві голодна”, або: “Донечко, сонечко, розплющ оченята”. Навпаки, мамам треба було стримувати своїх синів та дочок, щоб вони не вставали так рано.

— Чого ти ні світ ні зоря схопився? Я ще й корови не доїла. Ти ж хоч перекуси що-небудь.

— Та швидше, мамо, доїть, пожену вже на росу. Це на одному кутку Келеберди. А на іншому:

— Куди ти драбину потяг? Куди? Тільки ж не кинь її там у лозах! Додому принеси! Бо я тебе знаю —