Кен Лю - Паперовий звіринець

Вона померла, коли мій літак був десь над Невадою.

#

Після маминої смерті тато швидко постарів. Будинок був для нього завеликим і його треба було продати. Ми з моєю дівчиною, Сьюзен, приїхали до тата, щоб допомогти йому зібрати речі і прибрати все.

Сьюзен знайшла коробку на горищі. Паперові звірі, пролежавши так довго у суцільній темряві горища, стали крихкими, яскраві кольори обгорток вицвіли.

- Я ніколи не бачила такого оригамі, - сказала Сьюзен. – Твоя мама була дивовижним митцем.

Паперові тварини не рухались. Можливо, магія, що давала їм життя, зникла з маминою смертю. Або, може, паперові фігурки були колись живими тільки в моїй уяві. Не можна довіряти дитячій пам’яті.

#

У перші вихідні квітня, через два роки після маминої смерті, Сьюзен поїхала з міста в одне зі своїх нескінченних відряджень, а я сидів дома, ліниво перемикаючи канали.

Я зупинився на документальному фільмі про акул. Зненацька, у своїй уяві, я побачив, як мамині руки раз за разом згинають фольгу, щоб вийшла акула, а ми з Лаоху дивимось.

Шелест. Я повернувся і побачив кульку з пакувального паперу і клаптів стрічки на підлозі, поряд із книжковою шафою. Я підійшов до неї, щоб підняти і викинути у сміття.

Кулька поворухнулась, розгорнулась, і я зрозумів, що це Лаоху, про якого я не згадував уже дуже давно. "Роурр-са." Напевне, мама його все ж склеїла після того, як я здався.

Він був менше, ніж я його пам’ятав. А може, просто тоді мої кулаки були менші.

Сьюзен розклала паперових тварин по квартирі для прикраси. Мабуть, Лаоху вона залишила десь у закутку, бо виглядав він пошарпано.

Я сів на підлогу і простягнув палець. Хвіст Лаоху сіпнувся і він грайливо вхопив мене кігтями за палець. Я засміявся і погладив його по спині. Лаоху замуркотів.

- Як справи, старий друзяко?

Лаоху припинив гратися. Він підвівся, вистрибнув мені на коліно із котячою грацією і розгорнувся ще більше.

У мене на коліні лежав зім’ятий шматок обгортки, білою стороною вгору. Він був увесь густо списаний китайськими ієрогліфами. Мене ніколи не вчили читати китайською, але я впізнав ієрогліфи, що значили син, написані маминим незграбним, дитячим почерком, і вони були вгорі, там, де зазвичай пишуть ім’я того, кому листа адресовано.

Я пішов до комп’ютера, щоб перевірити в Інтернеті. Сьогодні був Ціньмінь.

#

Я взяв лист і повіз його у місто, туди, де, як я знав, зупиняються автобуси з китайськими туристами. Я зупиняв кожного, питаючи:

- Nin hui du zhongwen ma? – Ви читаєте китайською?

Я не говорив китайською так давно, що не був певен, чи мене розуміли.

Одна молода жінка погодилася мені допомогти. Ми сіли на лавку і вона прочитала листа вголос. Мова, яку я роками намагався забути, повернулася, я відчув, як слова проникають у мене, через шкіру, через кістки і міцно обгортаються навколо серця.

#

Сину,

Ми довго не розмовляли. Коли я намагаюся торкнутись тебе, ти стаєш таким злим, що мені страшно. А ще мені здається, що цей біль, який я зараз відчуваю постійно, є ознакою чогось серйозного.

Тож я вирішила тобі написати. Я буду писати у паперових тваринах, яких я тобі зробила, яких ти так любив.

Тварини не рухатимуться після того, як я перестану дихати. Але якщо я напишу від усього серця, я залишу у цих словах, на цьому папері частинку себе. Тоді, якщо ти подумаєш про мене на Ціньмінь, коли духам померлих дозволено відвідати свої родини, ти зможеш оживити ці частинки мене. Створіння, яких я зробила для тебе, знову будуть стрибати, бігати і шкрябатись, і тоді, можливо, ти помітиш ці слова.

Писати треба від усього серця, тому я пишу тобі китайською.

За увесь цей час я так і не розповіла тобі історію мого життя. Коли ти був маленьким, я думала, що розповім тобі її, коли ти підростеш і зможеш зрозуміти. Але нагоди чомусь так і не трапилось.

Я народилась у 1957 році, у селі Сигулу, провінція Хебей. Твої дідусь і бабуся обидва походили з бідних селян і родичів мали небагато. Всього через кілька років після мого народження Китай вразив Великий голод, під час якого померло тридцять мільйонів чоловік. Мій найперший спогад такий: я прокинулась і бачу, що моя мати їсть землю, щоб заповнити шлунок і залишити останню дрібку борошна мені.

Пізніше, жити стало легше. Сигулу славиться своїм мистецтвом zhezhi, і моя мати навчила мене робити паперових тварин і давати їм життя. У селі цю магію використовували з практичною метою. Ми робили птахів, які відганяли від полів коників, а тигри полювали на мишей. На китайський Новий рік ми з друзями робили червоних паперових драконів. Я ніколи не забуду, як ці маленькі дракони ширяли у небі над головою, несучи на мотузках феєрверки, які мали відлякувати усі негаразди минулого. Тобі б це дуже сподобалось.

У 1966 році прийшла Культурна революція. Сусід став проти сусіда, а брат – проти брата. Хтось пригадав, що брат моєї матері, мій дядько, виїхав до Гонконгу ще в  1946 році і став там торговцем. Те, що у нас був родич у Гонконгу, значило, що ми шпигуни і вороги народу, тож проти нас треба усіма силами боротися. Твоя бідолашна бабуся не знесла образ і кинулася в колодязь. Потім якісь юнаки з мисливськими рушницями одного дня потягли твого дідуся в ліс. Він так і не повернувся.

Так я залишилась сиротою в десять років. Єдиним моїм родичем у цілому світі був дядько з Гонконгу. Однієї ночі  я нишком залізла у товарний потяг, що йшов на південь.

Кілька днів потому, у провінції Гуандун, кілька чоловіків спіймали мене, коли я крала їжу з поля. Коли вони