Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Фантастика » Син Сонця — Фаетон 📚 - Українською

Микола Данилович Руденко - Син Сонця — Фаетон

197
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Син Сонця — Фаетон" автора Микола Данилович Руденко. Жанр книги: Фантастика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 3 4 5 ... 91
Перейти на сторінку:
воїни з широкими смолистими бородами і безбороді юнаки. А що то за поясом у воїнів? Та то ж бумеранги!

Знов почувся страшний регіт. Миколка здригнувся всім тілом. Незнайомий мовчки показав на дерево, де сидів птах з великим чорно-жовтим дзьобом. Пір'я брунатне й біле. Тільки-но птах роззявляв дзьоба, як із його горлянки вихоплювався отой божевільний регіт. Незнайомий пояснив, що колоністи називають цього птаха Джек-сміхун.

Тепер Миколка вже не боявся реготу і навіть зрадів йому, гадаючи, що він приверне увагу тубільців і вони помітять під деревами тих людей з рушницями, яких він щойно помітив сам. Але тубільці, як і ті люди, що одразу стали Миколці страшними й ненависними, добре знали регіт Джека й не звертали на нього уваги. Вони мирно походжали біля вогнищ, чекаючи, доки смажиться м'ясо кенгуру. Деякі з жінок у трав'яних торбинках тримали за плечима немовлят.

Раптом десь недалеко пролунав постріл. І одразу ж Микола почув розпачливий вигук Курбського:

— О, прокляття!.. — А після короткої паузи: — Ваша черга, мічмане.

— Від свого пострілу я відмовляюсь, — відповів голос Володимира, і знов пролунав постріл. Очевидно, Володимир розрядив пістолет у повітря.

Тривога й радість переповнили Миколчине серце. Радість, що дуель закінчилася й Володимир живий, і тривога за тубільців, які не знали про страшну небезпеку.

Від сусідніх кущів у той бік, де були Володимир і Курбський, метнулося троє колоністів. Мабуть, постріл Курбського змусив колоністів раніше розпочати жахливе полювання на тубільців.

Постріли затріскотіли один за одним. Миколка бачив, як падали мідношкірі жінки, обливаючи кров'ю ще живих немовлят, як бородаті воїни власними грудьми прикривали дітей від куль. Галявина була оточена звідусюди. Тубільці падали, як підкошені. А людина, яка щойно називала себе вченим-народознавцем, спокійно підіймала рушницю, цілилась і, вдоволено посміхаючись, натискала на курок.

Аборигени помирали мужньо. Не було чутно ні зойків, ні стогону. Воїни використовували кожен пень і кожен кущ. Незабаром у повітрі пролунав посвист бумерангів. Наче десятки сполоханих птахів злетіли з галявини й метнулися в різні боки. Деякі з бумерангів поверталися назад, і тоді чорні руки знов тягнулися до них, щоб метнути у ворогів, озброєних смертельними блискавицями. Декотрі бумеранги влучали то в шиї, то в голови, то в груди колоністів.

Миколка розумів: як би майстерно не володіли своєю зброєю австралійці, всі вони приречені на загибель, бо сили надто нерівні. У колоністів — рушниці, у них — лише списи та бумеранги. Не тямлячи себе, він ударив головою в живіт народознавця й, обдираючи шкіру об колючі кущі, вибіг на галявину.

— Стійте! — крикнув Миколка, розмахуючи руками. — Стійте! Не смійте стріляти!

За кущами брутально вилаялись. Постріли вщухли. І тут Миколка побачив Володимира, який виривався із цупких рук озброєних колоністів. Збивши одного з ніг, а другого відкинувши геть, мічман кинувся до Миколки.

— Чому ти тут? Хто тобі дозволив…

Мічман не встиг договорити, як знову заляскотіли постріли. Двоє мідношкірих воїнів упали мертві.

Володимир скинув мічманку. Тримаючи однією рукою Миколку за плечі, він другою підняв мічманку на рівень грудей, ніби перед клятвою, і гучно промовив:

— Якщо ви люди, негайно припиніть це криваве безчинство! Якщо ж ви звірі…

Куля вибила мічманку з його руки. Тоді один з тубільців, ризикуючи життям, підняв мічманку, підійшов до Володимира і віддав її просто в руки.

З гиканням і свистом колоністи випустили на галявину вівчарок. Це були люті вовкодави з сильними грудьми й міцними лапами. Тубільці одразу ж оточили Володимира й Миколку тісним кільцем, намагаючись уберегти їх від собачих зубів. Перед очима Миколки замиготіли мідношкірі спини воїнів, собачі лапи й роззявлені пащі. Тубільці хапали собак за горлянку, давили руками, а собаки шматували їхні голі тіла. Трава на галявині почервоніла від крові…

Володимир теж кинувся в бійку. Мундир його був пошматований, обличчя залите кров'ю. Лише кортик час від часу зблискував серед собачих спин. Миколка вихопив списа із рук забитого воїна і побіг на допомогу товаришеві.

За деревами почувся протяжний войовничий крик. Тубільні воїни, потрясаючи списами, відповіли таким самим протяжним криком. Собаки, ніби зрозумівши небезпеку, розбіглися геть. Десятки бумерангів полетіли в колоністів: до тубільців прийшла допомога!..

Незабаром під широколистими папоротями все стихло, тільки несамовито реготав Джек-сміхун. У тому реготі було щось веселе й зловтішне. Миколці здалося, що то був регіт переможця.

3. Люди племені Ечуки

Поруч з ношами Володимира йшов кремезний чорнобородий австралієць з розумними темно-карими очима. Кров'яні прожилки на білках надавали його очам лютого виразу, але обличчя з широким носом, великі губи, густа шапка чорного хвилястого волосся, могутні м’язисті плечі та спокійні, плавні рухи виказували доброту, мудру чоловічу врівноваженість. У руках австралійця зблискували два дерев'яні списи, схожі на велетенські голки. За поясом, що звисав до колін і був єдиним одягом чоловіка, стирчав бумеранг. На прикрашених рубцями грудях погойдувалося намисто із перламутрових черепашок.

З того, з якою гідністю тримався цей мідношкірий австралієць і як зверталися до нього воїни, Миколка зрозумів, що це їхній вождь.

Один із воїнів підвів його до чорнобородого вождя і, тицяючи пальцем у рубцюваті груди велетня, промовив:

— Ечука!..

Миколка не зрозумів, було це власне ім'я чи родове, але йому стало ясно, що влада у племені належала цій кряжистій людині з добрим обличчям і сердитими очима. Хлопець, як міг, заходився пояснювати, що Володимира не слід нести в джунглі, що його давно чекають на кораблі. Це була мова жестів, але Ечука, здається, зрозумів, його рука опустилася Миколці на голову. Цей дотик викликав тривогу. Проте Миколка не міг покинути пораненого товариша. Він мусив іти туди, куди несли Володимира.

Тим часом Ечука підвів до Миколки юнака з темно-синіми очима. Взявши його і Миколчину руку, він уклав їх долоня в долоню. Юнак білозубо всміхався, щось швидко говорив, але з веселої скоромовки можна було зрозуміти лише одне — звати його Акачі.

Дивлячись на Ечуку та воїнів, Миколка

1 ... 3 4 5 ... 91
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син Сонця — Фаетон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син Сонця — Фаетон"