Ігор Михайлович Забєлін - Долина Чотирьох Хрестів

відомо про експедицію. Ти сам знаєш, я не дуже сильний в історії географічних відкриттів, а братися за справу, про яку не маєш уявлення…

Він не закінчив, але я прекрасно зрозумів його. Рискувати репутацією хроноскопа ми могли тільки тоді, коли справа варта того.

Не відповідаючи Берьозкіну, я встав і пройшовся по кімнаті. Вже сутеніло, за день ми обидва стомились, і я попросив дружину заварити нам міцного чаю. Поки дружина поралася на кухні, я дістав з полиці кілька книг і склав їх купою на письмовому столі.

— Бачиш, звернувся я до Берьозкіна, — про цю експедицію достовірно відомо лише те, що вона була організована, вирушила на північ і безслідно зникла…

— Небагато, — посміхнувся Берьозкін. — А все ж таки, навіщо експедицію організували, хто такий Жильцов — невже про це не можна довідатись?

— Можна, — відповів я. — Андрій Жильцов — наш крупний гідрограф, полярник, учасник знаменитої експедиції Толля на шхуні «Зоря»…

— Розповідай все по порядку, — перебив мене Берьозкін. — Про Толля я чув, знаю, що він загинув, але подробицями не цікавився… А зараз потрібні саме деталі, без них нічого не зрозумієш.

— Правильно, і про одну досить цікаву обставину я згадав. Але спочатку про експедицію на шхуні «Зоря». Її організувала Академія Наук для дослідження Новосибірських островів і розшуків Землі Саннікова. Тепер ти запитаєш, що таке Земля Саннікова?

— Не питатиму, — Берьозкін трохи образився. — Сто разів писалося, що на початку минулого століття цю землю нібито побачив з острова Котельного промисловець Санніков… Потім її шукали, шукали, але так і не знайшли…

— Правильно, не знайшли. Проте цю землю бачив не тільки Санніков. Її кілька разів бачив евенк Джергелі та й сам Толль. У 1886 році він разом з полярним дослідником Бунге вивчав Новосибірські острови і, так само, як Санніков, на північ від острова Котельного помітив землю… Толль був настільки переконаний в існуванні Землі Саннікова, що навіть зробив спробу за формою гір визначити її геологічну будову. Відкриття цієї землі стало для Толля головною метою життя. Ось чому експедиція на «Зорі» у 1900 році вирушила до Новосибірських островів. А через два роки Толль загинув разом з астрономом Зебергом і двома промисловцями — евенком Дияконовим і якутом Гороховим. Він працював на острові Беннета в архіпелазі Де Лонга, куди по нього і його супутників мала зайти «Зоря». Проте шхуна, зробивши дві спроби пробитися до острова, повернулася до гирла Лени. Льодові умови того року були несприятливими, однак гідрограф Жильцов усе-таки вимагав продовжувати спроби пробитись до острова Беннета, але командир «Зорі» Матісен не рискнув піти ще на один штурм… Хто з них мав рацію — тепер важко судити. Але відступ «Зорі» коштував життя Толлю і його товаришам… Жильцов пізніше писав, що загибель Толля справила на нього гнітюче враження, і він твердо вирішив довести до кінця справу, розпочату трагічно загиблим дослідником… Ось причина організації експедиції Жильцова. Їй доручалося знайти і описати Землю Саннікова, а потім вийти через Берінгову протоку в Тихий океан. Експедиція почалася напередодні першої світової війни, вона вийшла з Якутська…

— …і безслідно зникла, — закінчив Берьозкін.

— Так, безслідно зникла. Досі найвірогіднішим вважалося припущення, що вся експедиція загинула або ж серед крижаного поля Північного Льодовитого океану, або ж на пустельному узбережжі. Таких випадків відомо чимало. Так зникла експедиція Брусилова на «Святій Анні», експедиція Русанова на «Геркулесі», одна з партій експедицій Де Лонга після загибелі «Жаннетти»… Але якщо Зальцман врятувався і в дев’ятнадцятому році жив у Краснодарі… Один він врятуватись не міг, це майже виключено.

Дружина налила нам міцного, майже чорного чаю і, щоб не заважати, вмостилася збоку, на тахті. Ми випили по склянці і продовжили розмову.

— З твого тону я догадуюсь, що ти схильний взятися за розслідування, — звернувся до мене Берьозкін. — Точніше — вже почав його.

Далекоглядність Берьозкіна мене не здивувала: ми досить добре знали один одного і вміли вгадувати навіть те, що не вимовлялося вголос.

— Я розумію твої сумніви, — відповів я. — Хроноскоп повинен служити високій людській меті. Але це саме той випадок, коли варто рискнути…

— У мене вже не залишилося сумнівів.

— І добре. Цій експедиції, звичайно, не вдалося зробити великих відкриттів, але що ми маємо справу з актом великої мужності — безперечно. Якщо учасники експедиції загинули в нерівній боротьбі з природою, — а можливо, і не тільки з природою, — наш обов’язок — розповісти про їхній подвиг!

— Чи не простіше взятися за зошити? Може, ваш хроноскоп і не знадобиться? — не без іронії запитала моя дружина; після історії з її листом дружина ставилася до хроноскопа трохи упереджено, точніше, з острахом; справді, коли ти на власному досвіді переконався, що майже кожний день, прожитий тобою, може бути відтворений нa екрані, то мимохіть починаєш замислюватись над власними вчинками…

Ми послухалися мудрої поради і обережно, сторінку за сторінкою, перегорнули обидва зошити. Вони справді були дуже пошкоджені, і не випадково працівникам Краснодарського краєзнавчого музею пощастило дізнатися з них так небагато. Ми могли за допомогою криміналістів зайнятися кропіткою розшифровкою і поновити в зошитах усе, що можна, або довіритись хроноскопу… Зовсім відмовлятись від першого шляху ми не збиралися, проте більше влаштовував нас другий: він давав можливість зекономити час і перевірити апарат. Почати хроноскопію ми вирішили з останніх сторінок другого зошита. Вони були майже цілі, але списані вкрай нерозбірливою, слабою рукою ледве живої людини. Рядки часто уривалися, потім Зальцман, наче зібравшись з силами, повертався до них знову… У нас склалося враження, що на цих сторінках Зальцман, втрачаючи останні сили,