Святослав Володимирович Логінов - Билиця про казкового звіра

думки покинули старого ескулапа. Він спостерігав, як від круглячків і порошків пана Анатоля спадає жар, ущухають болі, як умираючі повертаються до життя й хворі видужують. Це захоплювало, як диво, й було настільки ж незрозумілим.

Сумніви повернулися лише після того, як пан Анатоль навідріз відмовився йти в палату коростявих. Юстус, який уже був там сьогодні, не наполягав, і вони разом рушили туди, де четверо врятованих чекали на свого рятівника.

Пан Анатоль першим увійшов у палату й раптом зупинився в дверях.

— Де хворі? — запитав він, повернувшись до Юстуса.

Юстус боком протиснувся повз завмерлого Анатоля й оглянув палату. Два матраци виявилися порожні, у приміщенні були тільки Монґлієр і лихвар. Монґлієр цього разу справді спав, а міняла лежав, натягнувши ковдру аж до підборіддя, і дрібно хихикав, дивлячись на відвідувачів.

— Утекли! — оголосив він нарешті. — Бурлака вирішив, що виразка вже досить гарна для його промислу, і втік. І хлопчика з собою забрав.

— Ідіоти! — простогнав пан Анатоль. — Лікування не закінчене, а вони здумали бурлакувати! Це ж самогубство, стовідсоткова ймовірність рецидиву! А ви куди дивилися? — обернувся він до старого. — Треба було зупинити їх.

— А мені яке до цього діло? — відповів той. — Так ще й краще, а то лежиш поруч зі злодієм. Та й за хлопчаком мабуть шибениця давно плаче.

Пан Анатоль безнадійно махнув рукою й, діставши з баульчика трубку з голкою, схилився над лежачим Монґлієром.

Після огляду й процедур вони повернулися в кабінет. Пан Анатоль зняв накидку, розташувався в кріслі й, дотягтись до стола, двома пальцями підняв аркуш праці, над якою напередодні збирався працювати Юстус.

— Можна поцікавитися?

Якийсь час пан Анатоль вивчав текст, беззвучно ворушачи губами, а потім повернув його й, зітхнувши, сказав:

— Ні, це не для мене. Чи не поясните неграмотному, чому присвячена ваша вчена праця?

Визнання Анатоля пролило бальзам на рани Юстуса. Ото вже тут, у тій дещиці, яку створив сам, він виявиться попереду всемогутнього пана Анатоля!.. До речі, як це лікар може не знати латини? Сповнившись гордості, Юстус почав:

— Трактат тлумачить про лікувальні властивості однієї речовини. Цей чудесний склад може бути отриманий розжарюванням у керотакисі відомого металургам білого нікелю. Летке стає зверху й називається туцією. Властивості ту ції, раніше нікому не відомі, воістину дивні. Змішавши дрібний порошок із протопленим курячим салом і додавши для пахощів рожевої олії, я мазав цим старі виразки й бачив поліпшення. Рани ж мокрі присипав пудрою, приготовленою з туції, і вони підсихали й рубцювалися. Туція, випита з водою із чудесних джерел, погамовує внутрішній жар і допомагає при жіночій істерії.

Пан Анатоль був розгублений.

— Не знаю ніякої туції, — визнав він. — І взагалі, нікель не буває білим.

Юстус підвівся й виклав на стіл посудину з туцією, склянку з маззю й шкалок каменю.

— Нічого в цьому нема дивного, — сказав він, — адже я перший вивчив це тіло. А ось — білий нікель, або, у просторіччі, обманка.

Обличчя пана Анатоля прояснилося. Він висипав на долоню трохи порошку, розтер його пальцем.

— Он воно що! — викрикнув він. — А я вже подумав… Тільки це не нікель, а цинк. До речі, вживати його як внутрішнє не слід і від істерії він не допомагає, хіба як психотерапевтичний засіб. Теж мені, знайшли панацею — цинкова мазь!

Пан Анатоль зазирнув у баульчик, дістав крихітну баночку й простягнув її Юстусу. Баночка була повна білої мазі. Юстус узяв її трохи мізинцем і, не звертаючи уваги на здивований погляд пана Анатоля, спробував на смак. На зубах тонко заскрипіло, потім крізь в'язку нудотність незнайомого жиру пробився ледь гіркуватий смак туції. Юстус повернув баночку, обличчя його спохмурніло.

— Я згадаю в трактаті про вашу першість у цьому відкритті, — сказав він.

— Не варто, — Анатоль дружелюбно посміхнувся, — до того ж… — він не договорив, махнув рукою й повторив ще раз: — Їй-богу, не варто.

Юстус прибрав зі стола ліки й рукопис, а потім неголосно нагадав:

— Сьогодні операційний день. Чи не бажаєте бути присутнім?

В операційній панувала немилосердна жара. Стояв сморід сала від безлічі дешевих свіч, жаровня наповнювала кімнату синім вигарним димом. Цирульники — метр Фаворі й приїжджий ельзасець майстер Базель готували інструменти. Базель говорив щось упівголоса, а метр Фаворі слухав, презирливо настовбурчивши губу. Аптекар, пан Ришар Детруї, примостився в кутку, зиркаючи на всіх із-під насуплених сивих брів.

На них чекало три операції, перший хворий уже сидів у кріслі біля стола. Це був один із тих ландскнехтів, яких нещодавно найняв маґістрат для служби в міській варті. Кілька днів тому його було поранено під час сутички з бандитами, і тепер ліва нога на долоню вище коліна була вражена ґанґреною. Найманець сидів і розглядав свою опухлу, мертвотно-бліду ногу. Від сильного жару й випитого вина, настояного на маку, погляд його здавався відсутнім і тупим. Але Юстус знав, що в солдата така форма ґанґрени, за якої людина аж до кінця залишається при свідомості й відчуває біль. І ніщо — ні вино, ні мак не зможуть цей біль угамувати.

Пан