Наталія Шевченко - Янголи, що підкрадаються

дітей, котрим судилося рости в неповних сім’ях: «Ким був мій тато?» «Твій тато — прочерк! — зловтішно репетувала Майя, помахуючи зеленошкірим свідоцтвом про народження, коли Неждана втретє — це сталося невдовзі після того, як вона пішла в перший клас — спитала про заборонене. — Великий жирний прочерк! Ти задоволена?!» Але Дана задоволена не була, бо перед цим підслухала чергову сварку матері й тітки. «Ти просто сука! — кричала Олена. — Чому ти не вписала дитині в метрику якогось вигаданого дядька?! Як їй тепер паспорт отримувати?» — «А чого це має мене обходити? — холодно поцікавилася Майя, — так вона завжди говорила з сестрою. — Якось отримає. Буде Іванівна. Або й так переб’ється. Матиме лиш ім’я та прізвище, як справжня європейка. І нехай радіє, що я їй у татусі не записала якогось Хуліо, бо по батькові то звучало б геть непристойно!»

Радіти з того приводу, що вона — безбатченко, Дана так і не навчилася, хоча дуже старалась. Потай вона сподівалася, що тітка Олена одного прекрасного дня таки розкриє таємницю її народження, і геніальний, як Ейнштейн, король чарівної країни Математиків отримає листа з барвистою маркою, відкриє його й заплаче, дізнавшись, що в нього росте така талановита донька. Однак, як потім з’ясувалося, у той час, коли Майя завагітніла, Олена навчалася в Одесі і необхідною Дані інформацією не володіла. Та й бабуся Неждани, що мешкала в невеличкому будинку на околиці столиці й померла, коли дівчинці виповнилося десять, хоч і перебувала тоді поруч із молодшою дочкою, була обізнана в цій справі не більше за старшу. Оскільки непорочне зачаття за версію з’яви Дани на світ сім’єю Тикторів до уваги не бралося, доводилося визнати: батько Неждани виявився негідником.

— Мабуть, він був не дуже хорошою людиною, якщо втік від Майї, ледве почувши, що вона чекає на тебе, — так це звучало у поясненнях бабці Ліди, котра, промовляючи це, без упину гладила онуку по голові. Зелені оченята дивилися допитливо.

— Я б теж від неї втекла — на його місці. А чому мама не зробила аборт?

Бабуся зойкнула, притиснувши руки до грудей.

— Чому вас там навчають у цій школі?

— Це не в школі, — серйозно пояснила Дана. — Я знайшла мамин щоденник, де вона пише про те, як шкодує, що не зробила аборт. Я не знала, що це таке, тому пішла в бібліотеку. Тепер знаю. Хто її відрадив? Ти?

— Лікар. Іншої вагітності у неї могло б і не бути. А читати чужий щоденник — погано.

Слова «погано» Неждана не розуміла.

— Тобто неправильно?

— Саме так.

— Але чому?

— Бо його пишуть не про чужі очі.

— Бабусю, — тихо сказала онука, — він лежав у мене на письмовому столі, розкритий саме на цій сторінці. Я побачила його вчора вранці, бо позавчора знову питала, хто мій тато.

Баба Ліда чомусь заплакала. Мабуть, через свою вражаючу некомпетентність, думала Дана, яка взагалі не любила сліз. Вона сердилася, що так нічого й не дізналася про батька. Вона не знала, як його звуть (чи, може, звали), вона не відала, звідки він узявся, куди подівся, і чи багато часу йому знадобилося, щоби втямити, з якою фурією він має справу, і драпонути світ за очі. Згодом він став для Дани узагальненим типажем отця, і вона вже й сама не знала, чи хоче конкретики. Навіщо це їй? Заради знання? Але знання — це тягар, і вже семирічною дівчинка відчувала, що не впорається з ним. А тінь — це щось легке і безплотне, тому тато став тінню. Спогадом про те, чого Дана ніколи не мала — про сім’ю, і ще чимось персональним і патетичним. Невідомий Татусь. Як в образі Невідомого Солдата втілилися всі воїни — відомі й безіменні, котрі проливали кров за рідну землю, так і образ Невідомого Татка уособлював усіх татусів, що відмовилися від своїх дітей або й узагалі нічого не знали про їхнє існування. Невідомий Татко не мав імені, прізвища, місця роботи та кольору очей. Він не був ані блондином, ані брюнетом. Його неможливо було собі уявити, бо він не мав ніякого вигляду, але він існував. Цей безперечний факт несподівано підтвердився у другій чверті третього навчального року Дани, бо їй пощастило потрапити до експериментального класу, в якому статеве виховання викладали аж два уроки. Слухаючи піднесену промову вчительки про те, яке велике кохання передує зачаттю дитини, Неждана почувалася ошуканою, так, ніби їй неправильно доводили істинну теорему. Дівчинці хотілося встати і крикнути: «А як же мій батько? Навіщо це перебільшення?» Повинно бути і є насправді — вона надто добре засвоїла різницю між цими двома поняттями і визначила її, як прірву, хоча зазвичай уникала поетичних порівнянь. А з третього класу Неждану відразу перевели до п’ятого — у дівчинки справді виявилися неабиякі математичні здібності. Бабця-листоноша, мати-телеграфістка і тітка-іхтіолог як генетичне підґрунтя не витримували жодної критики. Хіба що… тато?

Глава 2
1990 рік

Дана сиділа біля вікна в кімнаті тітки Олени й мов зачарована спостерігала, як великі краплі дощу збивають із кленів пожовкле осіннє листя. З маминої спальні вже півгодини лунали недвозначні стогони і зойки, а оскільки стіни в їхній квартирі люб’язні будівельники зробили з фольги, вийти на кухню й бодай відкрити собі якісь консерви не було ні найменшої можливості. «Не дай Боже, я почую звуки, які мене відволікатимуть», — сказала якось мама й заліпила доньці потиличник, що мало означати: двічі я не повторюватиму. Неждана подумала, що насправді відволікти матір може лише пряме влучання авіабомби, однак її думкою ніхто не цікавився. Їсти хотілося страшенно, і навіть дощ не заколисував, як це бувало завжди, а навпаки, пробуджував дивне відчуття голоду і спраги, яке