Вадим Миколайович Собко - Справа прокурора Малахова

Варвара Павлівна слухала свого співбесідника і скептично посміхалася.

— Натура у вас поетична, Іване Семеновичу, — сказала вона, — от і посивіли вже, а захоплюєтесь, як той студент. Мабуть, у перервах між двома обвинувальними актами вірші ще й досі пописуєте?

— І так буває, — добродушно погодився Зуб, — вірші ділам не заважають.

— От я і кажу. Для вас все це мрія, фантазія, а я вам просто скажу — я в пластмасовому будинку жити не згодна.

— Колись древні люди, як цеглу винайшли, мабуть, точнісінько так про неї говорили.

— Дякую красненько за порівняння.

— Прошу, нема за що. Але я думаю, нам з вами пластмасові будинки не загрожують. Не стане нашого з вами віку.

— Ну, як там не буде, пластмаса чи не пластмаса, — змінила розмову Варвара Павлівна, — а щоб через неї обід перестоював, то я того не потерплю. Це вже неподобство.

— Oце чиста правда, — сказав Зуб і прислухався. — Чекайте, наче біжить хтось…

Варвара Павлівна заясніла посмішкою і швидко рушила до дверей.

— Біжить! Біжить! І не «хтось», а Любочка. Вже з паспортом.

Любочка влетіла у кімнату, як ураган. Тисячі почувань мінилися на її круглому обличчі з коротким, трохи кирпатим носиком, карими сяючими очима, ледве помітними ямочками на рожевих щоках і трохи роздвоєним підборіддям. Золоте волосся її розтріпалося від швидкого бігу, і вся вона була така радісна, юна, що не замилуватися нею було неможливо. Їй страшенно хотілося поводити себе поважно і статечно, як належить учениці десятого класу, що вже має паспорт, але з того нічогісінько не виходило. Хотілося розповісти все по порядку, як ходила вона до районного відділення міліції і чомусь боялася, що виникне якась затримка і паспорта їй можуть не видати; як хвилювалася, заходячи до кабінету начальника паспортного столу; як тремтіли руки, коли вона брала паспорта і пробувала розписатися, і як нічого з того не виходило; як лейтенант міліції сказав: «Якщо ви будете так боятися, то ніхто й ніколи вашого підпису не впізнає…» І фотокарточка на паспорті здавалась їй дуже невдалою і невиразною. Але сам паспорт… Мрія! Скільки надій і сподіванок пов’язано з цією темнозеленою книжечкою. Вона тепер вже доросла, може поїхати куди хоче, може жити цілком самостійно! Її тепер вже ніщо на світі не злякає.

Все це хотілося розповісти повільно, статечно, Щоб усі зрозуміли, яка величезна подія трапилася в Любоччиному житті, але з того нічого не вийшло. Скільки не примушувала вона себе не поспішаючи йти вулицею, ноги самі зривалися на біг і втримати їх не вдавалося. На сходи дівчина злетіла єдиним духом, ускочила до кімнати, весела, невимовно приваблива у своїй коричньовій шкільній формі, і всі її хвилювання вилились у веселий, задьористий вигук:

— Товариші! Кричіть «ура», бийте у литаври, кентаври та іхтіозаври! Дивіться! Заздріте! Я повноправна громадянка Радянського Союзу! Ось мій паспорт. Ура!

— Ура! — лунко, басисто, ніби в бочку, загудів Зуб, з великою охотою виконуючи Любоччиного наказа.

Але на Варвару Павлівну цей крик справив зовсім інше враження. Ніби щось вломилося у розміреній, роками визначеній течії життя прокурорської квартири, і щоб поставити все на свої місця, стара строго сказала:

— Тихо ви! От правду кажуть, старе й мале — однаково. Думаєш, як паспорта дали, так вже і кричати на все горло можна? Дзуськи!

— Бабо Варваро, — Любочку зараз спинити не міг би ніхто. — Конституція гарантує мені свободу слова, зборів, демонстрацій і совісті, а ви хочете мені заткнути рота? Не вийде!

І вона стала в позу полум’яного оратора, піднісши вгору ліву руку з розчепіреними і в кількох місцях вимазаними фіалковим чорнилом пальцями.

— Свят, свят, свят, — замахала на неї руками Варвара Павлівна. — Любонько, що це з тобою? Чи ти не захворіла? Хоч би до Івана Семеновича привіталася.

Любочка зразу ж стала серйозною.

— Ох, Іване Семеновичу, пробачте, от я все ще ніяк не можу навчитися повністю володіти своїми почуттями, але неодмінно навчуся. Здрастуйте, Іване Семеновичу.

— Здрастуй, Любонько. Я тобі цукерок приніс на свято.

Дівчина взяла восьмигранну коробку, глянула, і одразу ж всю її серйозність ніби вітром здуло.

— Ой, які смачнючі! Спасибі, товаришу Зуб! Правильно, дорослим людям, як оце я, саме і слід дарувати такі цукерки і оточувати їх всілякою увагою. Це в нашому місті геть усі розуміють. І не тільки розуміють, але й роблять саме так. Лиш тільки вийшла з міліції, тільки ногою на тротуар ступила — і раптом на мою честь салют! Як бахнуло, як гримнуло. Все місто затрусилося! От тільки шкода: білий день, ракет видно не було.

Зуб посмоктав свою люльку, за звичкою двічі затягнувся.

— Так це, значить, на твою честь був салют! А я думав…

— А що це може бути? Звичайно, салют на мою честь, і ніхто, крім вас, вельмишановний Іване Семеновичу, щодо цього ніяких сумнівів не має.

Вона обкрутилася на каблуці і тільки тепер помітила накритий стіл і оцінила мистецтво Варвари Павлівни.

— Боже, яка смакота і красота на столі! — захоплювалася Любочка. — Бабо Варваро, я вас запитую