Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

наїзників хлинули з гір і за кілька хвилин затопили долину. З ущелин висотувались залишки козаків Третього полку, яких розбили курдські орди. Сурмачі сурмили атаку.

— Якийсь придурок стріляв у мене з кремнієвої рушниці. Де він її тільки взяв? Бурку не пробив. Тож кажуть: козацька бурка — м’яка броня, — спокійно щупає бурку пальцями земляк Кость Покотило. Його біляве волосся підстрижене коротко, по-козацьки, суворий профіль з орлиним носом випромінює силу.

— Ага, броня. Спробуй багнета — тоді побачиш, що то за броня…

— Мало нас! — сказав хтось з молодих поруч.

— Козаків мало не буває! — суворо прогудів над вухом старий сотник Субота.

Сотня Максима вишикувалась поруч з дев’ятою сотнею — всього полк у тисячу двісті козаків — і по команді, зімкнутим строєм навально пішла донизу.

З ущелини застукотіли кулемети кубанців-піхоти, козаки навально вдарили по юрбі ординців, скинули ціле їхнє крило в річку. Переслідуючи супротивника, Максим помітив серед курдів турецькі фрески і прапор з червоною зіркою і півмісяцем. Серед десятка аскерів на прекрасному рудому жеребці намагався вийти на косу багато вдягнений турецький воєначальник у сіро-голубому мундирі з золотими погонами, в чорній папасі з золотими галунами. Максим пришпорив коня, за ним пішли Шрам, Покотило, Голуб і ще зо три десятки козаків. З розгону врубавшись у лінію турків, Максим пробив дорогу до штандарта з півмісяцем. Тут чи не вперше в бою він відчув недолік кавказької шашки. Двометровий аскер бив величезним загнутим донизу ятаганом, викресуючи іскри з криці, й Рудь відчував, що його легенька, гостра як бритва Абдулвагідова шашка ледь-ледь витримує той навальний натиск. На щастя, аскера звалив хтось із наших з «гвинта», а Максим прорубався до штандарта й вдарив турка, не доміряючись і куди.

Ефенді виявився міцним горішком. Він легко відбив удар, якось незвично крутив шаблею над головою й сам атакував дуже жорстко, і в той же час м’яко, на волосину від смерті — аж різанув на Рудинському одяг. Тим часом охоронці-аскери відтіснили Максима від турка, але він вихором крутнувся навколо, зненацька зайшов під ліву руку, і, мов блискавка, вразив чорну папаху. Покотило поруч вже розмахував турецьким штандартом, потім зрубав його й кинув собі поперек сідла.

— Георгій — твій, Костю! — крикнув Рудь Покотилу. Навальна козацька лава затопила косу і турецькі фрески одна по одній впали під її плином.

Коли турки полягли на півострові всі до одного, Рудинський зупинив розгарячілого коня і окинув оком берег Євфрату. З гір спускались все нові й нові хвилі курдських вершників, переходили міст і вливались в ущелину. Тре’ йти на відступ! Він з жалем подивився на свою дуже пощерблену ятаганом шашку, а тоді глянув на вбитого офіцера. Рудий жеребець конав на піску від кулі, і його дострелили козаки. А жаль. Гарний був кінь! Ефенді лежав на боці, підвернувши під себе руку, і з-під нього виглядала дивної роботи… шабля. Не ятаган, не курдської чи кавказької роботи шашка — а саме дорога шабля, наче європейського взірця, але й не зовсім, схожа на драгунку чи карабелю. Максим скочив з коня, підважив важке, мовби живе тіло полковника й взяв до рук ще тепле срібне руків’я. Щоб забрати його з рук мертвого турка, прийшлося один за одним розгинати ще гнучкі, але вже хололі пальці. Вони мертвою хваткою зімкнулися на ефесі. Не випустив зброю з рук навіть перед лицем смерті. Справжній воїн! Карі очі турка миттєво затягало смертною пеленою. Максим нагнувся і долонею закрив ефенді очі. Наче віддав шану хороброму ворогові. Прости, брате, скоро я також прийду слід за тобою. Двадцять-п’ятдесят років нічого не значать у погляді Світу!

Рудь швидко зняв з тіла ремінь з піхвами, вкинув у них вологою слюдою блискуче широке лезо й злетів у сідло одночасно з командою: «Сотня, на відступ марш-марш!».

Перешикувавшись у лінію колон, полк почав відступати уступами, назад до перевалу. З ущелини кубанці вийшли з величезними втратами.

Коли Максим після бою показав домаху Степану Суботі, той з подиву аж присвиснув. Взяв у руки, уважно оглянув, торкнув зашкарублим пальцем лезо. Трохи важча за черкеську шашку, дамаської криці, довга як карабеля. Гостре, як бритва, лезо неначе вкрите слюдою. Дорога срібна насічка, важке руків’я і широкий клинок.

— Я таких ще й не бачив… Схожа на європейську… На польську карабелю. Ось, дивись, руків’я з кістки, з навершшям у вигляді орлиної голови. А ось, на клинку, — клеймо майстра: вершник. А на піхвах — бірюза, небесно-блакитна, це камінь хоробрих… Ось тут мініатюрна ікона з зображенням Діви Марії. Значить — шабля турку дісталась як трофей. А тут — сура з Корана на арабській… Дуже схожа на шаблю Орла. Але наче й не карабеля — легша, похватніша. Навіть краща, ніж шашка!

Така оцінка тертого в боях кубанця означала найвищу похвалу. З тих пір здобута в бою гостра домаха стала для Максима божественною, живою істотою, сестрою-захисницею. Їй він довірив свою свободу, своє життя, й вона ніколи не підводила його перед лицем смерті!

* * *

Максим — лівша і, як багато хто з шульгів, добрий фехтувальник на шаблях. Ще й «перевчений» лівша — бо мати била по руках, коли тримав ложку лівою. Тож мав силу в обох. Як вчився рубатися — міг однаково бити з обох рук. Тактика шульги під час атаки: заходив на ворога зненацька, як вітер, під його ліву руку, й той мав приймати бій зліва. Незручно захищатись — через голову коня правицею. То завжди була перевага.

— У фехтуванні можна завдавати й уколи, але то рідкість, — учив його старшина з ескадрону-ескорту хана Гірея-Нахічеванського Остап Коломієць. — Укол можна нанести «витягнутою рукою». Й тільки дуже досвідчений рубака може підступно вколоти під час простого, «ближнього» бою.

— Ти б’єш, наче кулаком, — зупиняв Остап. — Техніки удару в фехтуванні й у боксі — різні. То в боксі добрий удар завдають усім тілом. На шаблях корпус тільки «доганяє» руку, а сам удар завдається кистю. Найважливіша якість доброго фехтувальника — то швидкість. Саме сильний удар і є свідченням грубим