Вільгельм Мах - Вчителька, дочка Колумба

Тепло-тепло. Однак хлопчина відвертає очі, мовчить. Ну, що ж, коли не навпростець, то доведеться хитрощами. Раптове натхнення:

— A-а... писали газети... так... так,— Агнешка ніби намагається розбудити якийсь спогад,— про того, якого напоїли горілкою, прив’язали мотузом до воза...

— Поронника? Атож. Але це пізніше, після того випадку, як він приїхав перепрошувати й умовляти.

— Нагадай-но мені...

— Ви ж знаєте. Лопнула линва порона, утопилося двоє наших дітей.

— З Хробричок?

— Ну, звичайно ж! Із тих, що переїжджали пороном на другий бік, до Хробриць. До школи цебто...

— Он що. А що, ті діти, виходить, самі переправлялися? Без дорослих?

— Е, питаєте! Був поронник, була моя мама...

— Твоя мама також?

— Аякже. Моя мама тоді ще вчила.

— Зрозуміло. Твоя мама вже не вчить. А той поронник, про якого писали в газетах, що ото приїхав умовляти...

— Ви вже знову переінакшили. Він приїхав умовляти не маму, а людей.

— Щоб що?

— Як це що? Аби діти й далі, як і раніше, перепливали на тому пороні до Хробриць.

— Щось я не бачу тут порона...

— Та так... Але мені, пані, щось холодно.

— Зачекай трохи. Не оглядайся, добре? І притримай собачку.

Бо Флокс знову розгавкався і несамовито рвався до Агнешки, котра за розлогим кущем глоду переодягалася в спідницю, вийняту із валізи. Якщо вірити Флоксові, то, як це вона могла здогадатися із його собачої мови, сердитий гавкіт застерігав:, увага, тут хтось чужий, кого я не люблю! Е, цуцику, що ти там знаєш, нікого тут немає. Нарву цих ягід глоду, коли їх трохи підморозить, на варення. Або на наливку? Добре, спокусо, але тільки для гостей. Гості... Коли ж це буде і як (стоп! без сентиментів. На час треба забути про все, що було до сьогодні, і про всіх, усіх).

— Ось, натягай! Не підеш же додому голий.

Хлопець підвівся з землі, та, схоплений блювотним приступом, поточився назад. Агнешка встигла підхопити його.

— Ну, гаразд. А тепер спробуй іти. Зможеш?

Підвів голову, довірливо зіперся на її плече.

— А як тебе звати?

— Тотек. Тотек Пживлоцький.

— Отож, Тотеку, відведу тебе до мами.

— Ні! — майже скрикнув.— Не треба. Моя мама...

— Що? Що твоя мама?

— Нічого. Ви, пані, про мене не турбуйтеся. Я знаю одне місце, там зачекаю, поки мені принесуть вбрання.

— А ти напевне знаєш, що принесуть?

— Здається, так.

— Ти боїшся мами?

— Я не про те. Моя мама все якась хвора й хвора.

І ні до чого не береться...

— Якщо так, то я хоч проведу тебе. Обіпрись міцніше. Гаразд? — І до Флокса: — А ти, Флоксе, пильнуй!

Залишає речі під охороною пса й веде Тотека в бік села.

Коли, задихана, вона прибігла назад, то застала біля своїх речей двох чоловіків. Один, показний і дебелий, сидить біля Агнещиного багажу й недбало дражнить собачку. Ще не підводить голови, мов не помітив дівчини, вдає, певне, а може, й для того, щоб вона його краще роздивилася. Наляканий Флокс оберігає свою гідність як може: гарчить, не підпускає до себе. Незнайомець — чоловік у розквіті літ, міцної, богатирської статури. Через рукав військової куртки без усяких нашивок недбало перекинув звій товстого шнура. Рибалка? Поронник? Лісоруб? Другий чоловік — кремезний, приземкуватий, з волоссям, як купки висохлої трави, з обличчям запобігливим і улесливим, тримається на шанобливій відстані. Велетень встає. Флокса, що кидається до нього, легенько відпихає чоботом. Обертається до товариша й коротким промовистим жестом наказує йому відійти, що той негайно виконує,— розкуйовджений наче в землю запав. І тільки тоді незнайомець стає навпроти Агнешки, досить довго з мовчазною спокійною увагою придивляється до неї. На його засмаглому обличчі міняться ясні холодні очі, то спалахуючи, то гаснучи, грають іскорками задерикуватої усмішки. Нарешті простягає руку і говорить трохи глузливо:

— Пані А. Жванець, чи не так?

— З доповненням: ім’я маю трохи довше, ніж А.

— Це, власне, і справило мені приємну несподіванку. Отим канцеляристам, дідько їх бери, не дуже хочеться писати ім’я повністю, по-людськи. Розшифровував я те «А» досить бридко: Алоїз, Альфонс і навіть, перепрошую, Адольф.

— Не передбачили, добродію, найгіршого.

— Може, й так. Все ж я жалкую, що не зустрів вас. Прикра невдача. Моя.

— Не зовсім. На мою долю теж дещо залишилося.

— Розчарування?