Кірстен Бойє - Скоґландія

— А крім того, мені потрібен Больштрем, — кинув віце-король і стомлено опустився в крісло за письмовим столом. — Знайдіть мені Больштрема. Хоч би де він був.

— Так-так, Больштрема, звичайно, — закивав головою чиновник, і тепер у його голосі вчувалася не лише службова запопадливість, а й певна полегкість. — Я накажу розшукати його.

І він, причиняючи за собою двері, подумав: «Як же добре, що після Смерті короля Норлін почав так тісно працювати з Больштремом!» Той допоможе знайти принцесу. Скоріше Больштрем, аніж поліція.

— Та зайдіть же на хвилинку, ну ж бо! — запрошувала Тінина мати. — Ми якраз сидимо на кухні.

— Вітаю, мамо! — кинула Ярвен, не підводячи погляду.

Мама стояла випроставшись на порозі кухні й усміхалася.

«Яка ж вона гарна! — подумала Ярвен. — Цілковита протилежність імені. Білява. Висока. Елегантно вбрана. Звичайно, їй це потрібно для роботи. Але я нерідко помічаю, як знічуються перед нею люди, навіть коли вона отак просто стоїть».

— Я вирішила зайти по тебе, — сказала мама, все ще всміхаючись. — Прочитала твою есемеску. Година вже не дуже рання. Так мені буде спокійніше на душі.

Тінин батько гучно проковтнув те, що мав у роті. («Не можна відкушувати надто великих шматків. Не можна розмовляти, коли в тебе повен рот». Ні, Тінин батько цих правил ніколи не дотримувався.)

— Може, сядете на хвилинку? — спитав він і тильним боком долоні втер губи. (Ще й це!) — Потім я й сам провів би Ярвен додому. Надворі ж бо й справді ще зовсім світло. Тепер, улітку…

Мама всміхнулася, й Тінин батько примовк.

— Звичайно, — сказала вона. — Дуже вам вдячна. Та, гадаю, нам пора вже йти.

Ярвен втупилась у рештки хліба в себе на тарілці. Лишати їх не годилося. Запхнути до рота — також. А мама поривалася йти.

Ярвен підвелась і взяла хліб у руку. (Робити так, певна річ, теж не годилося.)

— Дякую за все, — сказала вона. — До завтра, Тіно! Чекаю не дочекаюся уроку мистецтва. — І закотила очі.

— Чхати я на нього хотіла! — кинула Тіна.

— Тіно! — вигукнула її мати. (Такі речі помічають навіть Тінині батько й мати.)

У коридорі на підлозі безладно валялися черевики, серед них — пластиковий мішечок, з якого виглядали порожні пляшки. У повітрі витали ворсинки. Загалом Ярвен на таке уваги ніколи не звертала. А тепер звернула.

— Бувайте! — гукнула вона вже з палісадника.

Тінина мати помахала рукою й причинила двері.

— Мамо! — промовила Ярвен, вивільняючи свою руку з її. — Навіщо ти мене завше отак ганьбиш?!

— Тобі чотирнадцять, — відказала мати. — Ти просто не знаєш, що може статися з молоденькими дівчатами у великому місті.

Сонце й досі ще не зайшло, хоч уже й схилилося до самого обрію. На хіднику гралися діти.

— Больштреме! — вигукнув Норлін. — Господи, що ж нам тепер робити?

Слуга нечутно причинив з другого боку двері. Норлін із Больштремом лишилися самі.

— Що вона прихопила з собою? — запитав Больштрем.

У кімнаті тим часом стало вже майже темно. Лише сяйво від вуличних ліхтарів та зелений абажур настільної лампи створювали островець світла, через який усе довкола здавалося ще похмурішим.

— Чи прихопила вона з собою що-небудь узагалі?

— Як? — не зрозумів Норлін.

— Чи взяла вона з собою речі? — знов запитав Больштрем. — Скажімо, якусь сумку? Якщо вона спакувала речі, любий мій Норліне, тоді її, мабуть, узагалі ніхто не викрадав.

— Як? — знов нічого не зрозумів Норлін.

— Це якщо там не помітили жодної машини, — промовив Больштрем. — Поміркуй сам. Адже вона могла зникнути і з власної волі.

Норлін підвівся, ступив до вікна й заслонив його шторами. Больштрем похитав головою й увімкнув світло.

— Виходить, речей вона не взяла, — промовив він. — А батько її щойно помер, Норліне! Чи знаєш ти, що діється в голові такої дівчинки? Вона у розпачі. Усе геть переплуталось. Їй уже не миле життя! Вона…

— Гадаєш, вона могла б накласти на себе руки?! — вигукнув Норлін.

— Досі її трупа, наскільки я знаю, не знайдено, — сказав Больштрем. — Хоча це ще нічого