Аліна Миколаївна Болото - Краще сидіти вдома...

class="book">Тепер ми стояли, майже уткнувшись носами в замшілу дерев’яну стіну, а поруч шуміла ріка. Млин! Справжній водяний млин з величезним позеленілим колесом!

Івушкін сів там, де стояв, і потягнув за собою нас:

— Ви зрозуміли?

— Що? — пошепки запитав Борька.

— Ніяких пересувань поодинці, інакше загубитеся так, що жоден мент не знайде!

— Ми не загубимося, Сашко, — досить тужливо пообіцяла я, — ми зв’язалися мотузкою. А що це діється?

Та Івушкін не був настроєний на пусті балачки:

— Борисе, провіант цілий?

— Так! — одразу сповнившись поваги до самого себе, відповів Борька.

— Усім підкріпитися й відпочивати!

Поки ми з Борисом ділили на три частини свіжий огірок і півпачки печива, Івушкін вийняв з кишені носову хусточку й ретельно прив’язав свій брючний ремінь до нашої мотузки.

— Про всяк випадок, — похмуро пояснив він.

Огірок з’їли в повному мовчанні, а коли взялися до печива, Бориса потягло на філософію:

— Ми зробили велике наукове відкриття й тепер прославимося і загребемо купу грошей!

Івушкін подивився на нього якось дивно, але не сказав нічого.

— Якщо ти тепер зробиш таке ж наукове закриття, я поступлюся своєю славою тобі! — запропонувала я.

— Таким, як ти, треба вдома біля неньки сидіти, а не в експедиції ходити! — образився Борька. — Вряди-годи зіштовхнулися зі справжньою пригодою — тут радіти треба!..

Івушкін почав радіти:

— Устати! Зібрати рюкзак! Уперед!

Ми поплелися завершувати своє наукове відкриття, але знову відійшли недалеко…

Шалене ревіння моторів. У першу мить я зраділа: додому, думаю, потрапили, але потім побачила цих… На головах каструлі з дірками для очей, самі в залізі, у руках списи, а сидять верхи на мотоциклах!

У Борьки щелепа так і відвисла, Івушкін на виду перемінився й нас, як щенят на шворці, за мотузку до себе підтягує. Отут Борис отямився:

— Це ми на зйомки втрапили. Історичну картину знімають!

Фільми, звичайно, штука гарна, але надто вже натурально в руках цих типів списи погойдувалися! По полю носилися, як мотоболісти, а м’яча не видно! Я тільки хотіла Івушкіна щодо режисера запитати, як раптом один нас помітив і зупинився.

— Шляхетні лицарі! — загримів із глибини каструлі бас. — На обрії язичники!

— Де у вас тут режисер? — нахабно запитав Борька. — Ми хочемо в масовку записатися.

Той, котрий під каструлею був, навіть гикнув від несподіванки. Інші заглушили мотори й потихеньку стяглися до нас.

— Їх бін абітурієнт, — Івушкін від хвилювання чомусь перейшов на німецьку. — Бо іст дер режисер?

— Що він лепече? — перепитав у мотоцикліста в каструлі мотоцикліст у горщику.

— Я по-язичницьки не розумію, — відгукнувся бас з-під каструлі. — Але нічого хорошого він не скаже. Заколемо їх, та й по всьому!

— Не маєте права! — заволав Борька, шарахаючись від націленого списа.

Івушкін стис кулаки.

— Містер, у вас каструля задом наперед надіта! — сказала я власнику баса.

— Що? — перепитав мотоцикліст й опустив спис.

— За яку ціну посуд брали? Якої фірми?

— Дівчинко, ти як зі шляхетним лицарем розмовляєш? Хто тебе виховує?

— З питань виховання, — кажу, — звертайтеся до Олександра Петровича, — і на Івушкіна киваю.

— Язичницьке поріддя! — проричав «лицар».

Отут мене вже зло взяло:

— Від підкаструльника чую!

У нього, здається, навіть каструля від злості розжарилася, аж вишнева стала. Інші мотоциклісти моторами заревіли…

— Ні! — крикнув він. — Не заважайте, я сам!

Від’їхав він назад, начебто б націлився спис метати з розгону, але тут мотор його драндулета несподівано стих! Івушкін потягнув нас у той бік, звідки прийшли, тільки, напевне, напрямком помилився, бо вискочили ми знову в степу, де безтурботно скрекотіли цвіркуни.

Віддихавшись, Івушкін докірливо похитав головою:

— Ти як зі шляхетними лицарями розмовляєш, Свєтко?

Він хотів було прочитати лекцію про правила хорошого тону, але не встиг, позаяк Борька привернув його увагу до хмари пилу, що клубочилася вдалечині. Хмара швидко наближалася, а з нею наближався тупіт. Земля під нашими ногами почала помітно дрижати.

Коли з пилової хмари виринув кінний загін червоношкірих індіанців, Івушкін обсмикав на собі сорочку й пригладив волосся.

— Світлано, не забудь привітатися, — нагадав Олександр Петрович. — Борисе, вийми руки з кишень!

Борька знехотя витягнув руки з кишень і постарався набрати вигляду добропорядного учня.

Не доїжджаючи до нас метрів п’ятдесят, червоношкірі осадили коней і за командою довговолосого вождя вигукнули бойовий клич. Івушкін сліпуче посміхнувся й помахав рукою. На цьому церемонія вітання завершилася.

— Що треба на нашій землі блідолицим собакам? — довідався вождь.

Посмішка Івушкіна стала трохи натягнутою.

— Ми зі школи, — після секундної затримки повідомив він, — вивчаємо історію рідного краю. Дозвольте уточнити: на чиїй території ми перебуваємо?