Олександр Купрін - Гранатовий браслет

привіз з собою вдову-сестру Людмилу Львівну, по чоловікові Дурасову, повну, добродушну і надзвичайно мовчазну жінку; світського молодого, багатого шалапута і гульвісу Васючка, якого все місто знало під цим фамільярним ім'ям, дуже приємного в товаристві умінням співати й декламувати, а також влаштовувати живі картини, спектаклі і благодійні ярмарки; знамениту піаністку Женні Рейтер, подругу княгині Віри по Смошівному інституту, а також свого шурина Миколу Миколайовича.

За ними приїхали на автомобілі чоловік Анни з голеним, товстим, потворно великим професором Спієшниковим і з місцевим віце-губернатором фон, Зекком.

Пізніше від інших приїхав генерал Аносов, у доброму найманому ландо, в супроводі двох офіцерів: штабного полковника Пономарьова, передчасно постарілої, худої, жовчної людини, виснаженої непосильною канцелярською працею, і гвардійського гусарського поручика Бахтинського, що славився в Петербурзі як кращий танцюрист і незрівнянний розпорядник балів.

Генерал Аносов, огрядний, високий, срібний старик, важко злазив з підніжки, тримаючись однією рукою за поручні козел, а другою — за задок екіпажа. В лівій руці він тримав слуховим ріжок, а в правій — палку з гумовим наконечником. У нього було велике, грубе, червоне обличчя з м'ясистим носом і з тим добродушно-величним, трохи презирливим виразом у примружених очах, розташованих променистими, підпухлими півколами, який властивий мужнім і простим людям, які бачили часто і близько перед своїми очима небезпеку і смерть. Обидві сестри, здалеку впізнавши його, підбігли до коляски якраз вчасно, щоб напівжартома, напівсерйозно підтримати його з обох боків під руки.

— Наче... архієрея! — сказав генерал ласкавим хриплуватим басом.

— Дідусю, миленький, дорогий! — говорила Віра тоном легкого докору. — Кожен день на вас чекаємо, а ви хоч би очі показали.

— Дідусь у нас на півдні всяку совість втратив, — засміялась Анна. — Можна було б, здається, згадати про хрещену дочку. А ви тримаєте себе донжуаном, безсоромник, і зовсім забули про наше існування...

Генерал, знявши кашкет з своєї величної голови, поцілував по черзі руки в обох сестер, потім цілував їх в щоки і знову в руку.

— Дівчатка... заждіть... не лайтесь, — говорив він, перемежаючи кожне слово віддихами, що походили від давнішньої задишки. — Слово честі... докторишки пронещасні... все літо купали мої ревматизми... в якомусь брудному... киселі... жахливо пахне... І не випускали... Ви перші... до кого приїхав... Страшенно радий... з вами побачитись... Як ся маєте? Ти, Вірочко... зовсім леді... дуже стала схожа... на покійну матір... Коли хрестити покличеш?

— Ой, боюсь, дідусю, що ніколи.

— Не втрачай надії... все попереду... Молись богу... А ти, Аня, зовсім не змінилась... Ти і в шістдесят років... будеш така ж вертуха-пустуха. Заждіть-но. Давайте я вам відрекомендую панів офіцерів.

— Я вже давно маю цю честь! — сказав полковник Пономарьов, кланяючись.

— Я був представлений княгині в Петербурзі, — підхопив гусар.

— Ну, то представляю тобі, Аня, поручика Бахтинського. Танцюрист і бешкетник, але добрий кавалерист. Вийми-но, Бахтинський, милий мій, там з коляски... Ходімте, дівчатка... Чим Вірочко, будеш годувати? У мене... після лиманового режиму... апетит, як у випускного... прапорщика

Генерал Аносов був бойовим товаришем і відданим другом покійного князя Мірза-Булат-Тугановського. Всю ніжну дружбу і любов він після смерті князя переніс на його дочок. Він знав їх ще зовсім маленькими, а молодшу, Анну, навіть хрестив. В ті часи

— як і досі — він був комендантом великої, але майже ліквідованої фортеці у м. К. і щоденно бував у домі Тугановських. Діти дуже любили його за пестощі, за подарунки, за ложі в цирк і театр і за те, що ніхто так захоплююче не вмів гратися з ними, як Аносов. Але найбільше їх чарували і міцніше за все зберігались в їхній пам'яті його розповіді про військові походи, бої і стоянки на бівуаках, про перемоги і відступи, про смерть, рани й люті морози, — неквапні, епічно-спокійні, щиросердні оповідання, що велись між вечірнім чаєм і тим нудним часом, коли дітей покличуть спати.

За теперешніми звичаями цей уламок давнини здавався гігантською й незвичайно мальовничою постаттю. В ньому поєднувались ті прості, але зворушливі й глибокі риси, які навіть і в його часи далеко частіше зустрічалися в рядових, аніж в офіцерів, ті чисто руські, мужичі риси, які в поєднанні дають звеличений образ, що робив іноді нашого солдата не тільки непереможним, але й великомучеником, майже святим, — риси, що складалися з простої, наївної віри, ясного, добродушно-веселого погляду на життя, холодної і ділової відваги, покірності перед лицем смерті, жалості до переможеного, безмежного терпіння і вражаючої фізичної та моральної витривалості.

Аносов, починаючи з польської війни, брав участь у всіх кампаніях, окрім японської. Він і на цю війну пішов би без вагань, але його не покликали, а в нього завжди було велике по скромності правило: "не лізь на смерть, доки тебе не покличуть". За всю свою службу він не тільки ніколи не відшмагав, а навіть не вдарив жодного солдата. Під час польського заколоту він відмовився якось розстрілювати полонених, незважаючи на особистий наказ полкового командира. "Шпигуна я не тільки розстріляю, — казав він, — а, якщо накажете, особисто уб'ю. А це полонені, і я не можу". І сказав він це так просто, з повагою, без тіні виклику чи рисовки, дивлячись просто в вічі начальнику своїми ясними твердими очима, що його замість того, щоб самого розстріляти, залишили в супокої.

У війну 1877 — 79 років він дуже швидко дослужився до чину полковника, незважаючи на те, що був мало освічений, чи, як він сам висловлювався, скінчив лише "медвежу академію". Він брав участь при переправі через Дунай, переходив Балкани, відсиджувався на Шипці, був при останній атаці Плевни; поранили його один раз тяжко,