Жиль Леруа - Пісня Алабами

Ох, тихіше! Помовчу трохи. Людина в білому втручається у мої спогади, щоб ватою й етером поправити ґанджі у моїй свідомості.

Скотт у Нью-Йорку, він уже кілька місяців пише мені відтіля чудернацькі й палкі листи. В одному листі благає мене побратися, у наступному каже, що шлюб стане гальмом для його письменництва. З того осяяного нічними вогнями міста я, напевне, здаюся йому такою дурепою, такою невихованою й неосвіченою, не те що напомаджені кольдкремом дівчата, убрані в сатинові сукні, дівчата-розумаки з млосними поглядами, із блакитними колами попід очима, дівчата з мрії, що лякають чоловіків довгими мундштуками в золотих чи срібних оправах, що їх вони стискають своїми нафарбованими вустами.

Повернеться, не повернеться? Я поводилася так, наче й не чекала його. Щовечора виходила я з дому, але тепер, коли вояки пішли звідціля, передмістя спорожніли, а ночі в Монтгомері знову стали схожі на колишні тоскні і провінційні.

Батькові закортіло познайомити мене з ідеальним зятем, із сином, про якого він завжди мріяв, із сином, якого в нього ніколи не було, якщо не брати до уваги мого старшого брата, покійного, і той зять, звісно ж, нітрохи не повинен був скидатися на одного хлопчину, в якого не було жодних політичних амбіцій, і єдине, чого він хотів, це писати, і начхати було йому на суддю й сенатора Ентоні Сейра, мого батечка.

Як слухняна дівчинка, я зустрілася з тим прехорошим хлопчиною, що зазіхав на право мене купити, він був першим заступником прокурора, і йому провіщали шалену кар'єру: виявилося, що він бляклий, вигляд у нього стражденний, скидався радше на мученика, ніж на інквізитора, і я певна була, що він молиться щовечора після купання, як ото робив і мій батько, та ще й о тій самій солодкій порі, коли нормальні люди попивають віскі на веранді, поки їх погукають до столу.

«Гм! Бачу, футболу цього вечора не буде!» — сказала матінка, поцілувавши мене й натякаючи на моє захоплення влітку чемпіоном Південної ліги Френсісом Стаббзом, — у такий спосіб вона давала на здогад, що лише ми з нею можемо розуміти одна одну.

Мінні була моєю повірницею і дуже перейнялася тією роллю (вона ж бо давала їй владу наді мною), тож остерігалася виказувати мене Судді. Адже виказати мене означало позбутися частки своєї влади наді мною.

Ні, йшлося не про гоже обличчя й міцну дупу найкращого футболіста сезону: Мінні не могла витерпіти, щоб не натякнути (хитрими поглядами, де частенько прослизала двозначність, коротким здушеним хихотінням і млосними порухами тіла), ніби вона шкодує за тим, що взяла шлюб із моїм батьком. Для нас, її доньок, це не було секретом: Мінні мріяла стати актрисою і поеткою. Та вона не стала ними, тож улаштовує вистави, де беруть участь декілька дівчат у підв'язаних шворками костюмах із крепованого паперу. Колись у «Монтгомері Крістчен Ревю» опублікували декілька її буколічних од. Пам'ятаю, ми, чемні дівчатка, реготалися, затуляючись долоньками в білих рукавичках.

Може, зобов'язана я була справджувати материні мрії? Утілювати ті сподівання, котрі не пощастило втілити їй? Я присягнулася собі, що вийду заміж із кохання. І я любила футбол. Я полюбляла гасати з хлопчаками, лазити по деревах і ходити стінами недобудованих кам'яниць. Якось білявий хлопчак повіз мене до «Кантрі-клубу», приставши на батькові умови: їхати помаленьку, я не повинна пити віскі й танцювати непристойних танців. У його авто не було відкидного верху, а провадив він його так помалу, що я розізлилася. «Хутчій же, хутчій!» Хлопчина щось бурмотів, шарівся, але швидкості не додавав. У клубі мені зустрівся Ред, який збирався на студентську вечірку товариства «Дзета Сігма» в Оберні. До речі, ту «Дз. С.» утворили кілька років тому на мою честь п'ятеро футболістів, двоє з-поміж яких стали національними чемпіонами. Я ублагала його взяти мене із собою. В оддутій кишені його піджака я намацала баклажку із джином і вихилила її однісіньким духом. Ледве зазвучав регтайм, я поринула в шалений танок, сукня насилу затуляла до половини мої стегна, вона так високо підлітала, що видно було мою спідницю, а, може, й іще щось. Почервонівши мов буряк, той хлопчина втік у кімнату для курців.

Перше ніж податися до Оберна, Ред вирішив покататися.

— Ну ж бо, не будь дурненькою, трохи пообнімаємося, — сказав він і звернув на бічну дорогу, що простувала до водойми, став під деревом і там, навіть казати про це не хочеться, його кулак опинився поміж моїми стегнами, він орудував ним, наче хірургічним розширювачем. «Та розслабся ж ти нарешті, задери спідницю, я ж знаю, ти робила це з Шоном». А я: «Ой, не хочу, Реде, ліпше потанцюймо, поки не знайшли віскі, горілки чи ще чогось, прибери свою руку, Реде». А він: «То бодай поцілуй мене, добре?» І я поцілувала його нарешті: притулила свої стулені губи до його вуст, він умовляв, щоб я розтулила їх, а потім так притиснув свої губи до моїх, що мало не роздушив їх об зуби, та я й тоді їх не розтулила, і тоді його рука, що пестила мою шию, міцна рука футболіста, зціпила мої щелепи, мов обценьки, і мені