Ахмед Салман Рушді - Лука і вогонь життя

змінив стать або ж став усемогутнім. А коли він малював, то на папері виникали чудові образи оповідей його батька й жили своїм достоту чудовим, фантастичним і різнобарвним життям, приміром Птахи Пам’яті з головами слонів, які пам’ятали все, що колись сталося, або ж Сумна Риба, що плавала в Річці Часу, або ж взагалі вся Країна Втраченого Дитинства чи Місцина, де Ніхто не Живе. Щодо математики й хімії, то він був не такий вправний. Це дуже не подобалося його мамі, яка, хоч і співала як ангел, однак розсудливість і практичність ніколи її не покидали; а от тато тішився, тому що математика для Рашида Халіфи була настільки ж загадковою, як китайська мова, й до того ж удвічі нуднішою; свого часу у школі Рашид також завалив іспит з хімії, коли розлив концентровану сірчану кислоту на аркуш паперу з практичним завданням, а тоді мусив здати його цілком подірявленим.

На щастя для Луки, жив він у час віртуальних іграшок — паралельних реальностей. Тож спочатку він знищував цілі флотилії ворожих космічних кораблів, потім юним водопровідником проходив геть усі рівні — з вогнем, з окропом, з кислотою і рятував манірну принцесу із замку чудовиська, відтак зазнав метаморфозів і став їжаком, вуличним забіякою й нарешті рок-зіркою, а тоді у плащі з каптуром виявив непохитну твердість і не зробив жодного кроку назад, коли демон з присадкуватими рогами й червоно-чорною пикою стрибав навколо нього і розмахував двосічним світловим мечем. Згодом він приєднався до уявних громад кіберпростору і став відомим як Міжгалактичний Пінгвін на честь одного з «Бітлів», потім — цілком вигаданою істотою, чий зріст, колір волосся й навіть стать можна вибирати й змінювати на власний розсуд і смак. Лука мав широкий асортимент невеликих коробок зі зміни реальності й проводив більшість вільного часу, полишаючи власний світ і входячи в багаті, барвисті, музичні, захопливі всесвіти всередині цих коробок — світи, в яких смерть була тимчасовою (тільки якщо зробиш уже дуже багато помилок, вона ставала постійною), а життя можна було вигравати й накопичувати, можна було також одержувати казкові подарунки, якщо правильно бити головою в потрібну цеглину, з’їдати потрібний гриб або проходити потрібний чарівний водоспад, себто можна було назбирати стільки життів, скільки дозволить твоє вміння й талан. У кімнаті Луки біля невеликого телевізора лежала його найцінніша річ, найчарівніша коробка, яка пропонувала найбагатші, найскладніші подорожі в інший простір, в інший час, у зону багатьох життів і тимчасової смерті: його нова Муу. На спортивному майданчику він перетворювався на могутнього генерала Луку, підкорювача Армії Його Імператорської Високості, командувача жахливих ВПСЛ, себто Військово-Повітряних Сил Луки, чиї паперові літаки несли на своїх облавках бомби сверблячого порошку. Тепер, знову ж таки, відійшовши від світу математики й хімії і вступивши у Зону Муу, Лука почувався як удома, хоч і трохи інакше удома, ніж він почувався вдома у своєму власному домі, але все ж таки вдома, і ставав щонайменше у своїй уяві Супер-Лукою, Гросмейстером Ігор.

І не хто інший як Рашид Халіфа заохочував сина Луку до таких занять і навіть намагався зі своїми мізерними навиками приєднатися до його віртуальних пригод. Сорая була презирливо байдужою і, як розсудлива жінка, не довіряла техніці, бо дуже переймалася, аби різноманітні чарівні коробки не випромінювали невидимих променів і не зіпсували розуму її улюбленого сина. Рашид не зважав на її хвилювання, і Сорая ще більше тривожилася.

— Жодних променів! Ніякого випромінювання! — вигукував Рашид. — Лишень поглянь, як добре скоординовані його рухи рук і зір, а крім усього іншого він розв’язує задачі, розгадує загадки, долає перешкоди, проходить рівні різної складності і розвиває свої навички.

— Нікому не потрібні навички, — відповідала Сорая. — В реальному житті нема рівнів, а лишень труднощі. Якщо у грі він робить якусь дурну помилку, то завжди має шанс її виправити. Якщо він робить помилку на контрольній роботі з хімії, то одержує погану оцінку. Життя складніше за відеоігри. Ось що йому треба знати і, між іншим, тобі також.

Рашид не здавався.

— Подивись, як його пальці бігають по клавіатурі, — казав він їй. — Йому нітрішки не заважає його ліворукість. Аж дивно, як він спритно працює обома руками.

Сорая пирхала роздратуванням:

— А ти бачив, як він пише? — запитала вона. — Чи допоможуть йому ті їжаки й водопровідники у письмі? Чи його «пісьпси» «випіси» замінять школу? І треба ж такі назви придумати! Їх би використовувати в туалеті.

Рашид примирливо усміхався.

— Це назви ігрових приста-вок, — почав він, але Сорая різко повернулася, і помахуючи рукою високо над головою, пішла геть.

— Навіть не починай зі мною про таке говорити, — сказала вона через плече якнайгучніше. — Я на таке не приста-ю.

У тому, що Рашид Халіфа був безпорадним у Муу, не було нічого дивного. Впродовж більшої частини життя він працював своїм уславленим язиком, а от його руки, відверто кажучи, нудьгували. Вони були незграбними, неоковирними, у нього буквально все падало з рук. Як то кажуть, руки росли у нього не з того місця. Впродовж шістдесяти двох років вони зламали безкінечне число речей, ще більше розбили, а з іншими речами, які не падали, не ламалися і не розбивалися, вони просто невправно поводилися, а ще бруднили геть усе ним написане. Тому їх не можна було назвати вмілими. Якщо Рашид намагався забити цвяха в стіну, то на шляху молотка завжди з’являвся палець, і він по-дитячому кривився від болю. Щоразу, коли він пропонував свою допомогу Сораї, вона просила його (дещо неввічливо) бути настільки добрим і не простягати своїх рук.

Однак, з другого боку, Лука міг пригадати, що часом татові руки буквально оживали.

І це чистісінька правда. Лука мав лишень кілька років, коли в татових руках з’явилося життя й навіть власний розум. Вони мали свої назви: Ніхто (права рука) і Дурниця (ліва), і вони були дуже слухняними й робили все, що хотів Рашид, приміром, він