Ахмед Салман Рушді - Гарун і море оповідок

похмурих чоловіків з величезними вусами в яскраво жовтих картатих штанах.

«Як на мене, вони скидаються на шахраїв», — подумав Гарун, але промовчав. Двоє чолов'яг повезли Рашида й Гаруна простісінько на мітинг. Спочатку вони обганяли автобуси, звідки вистрибували люди, наче краплі води з губки, а тоді наблизилися вже до густого лісу людей, величезного юрмища, що розгалужувалося вусібіч, як листя дерев у джунглях. Були там величезні кущі дітей і цілі рядки жінок, що вишикувалися, наче квіти на величезній клумбі. Рашид поринув у свої думки і сумно кивав сам до себе головою.

А тоді те й сталося, Неймовірне. Рашид видерся на кін перед безкраїми джунглями людей. Гарун спостерігав за ним з краю сцени, відтак сердешний казкар розтулив рота, натовп заверещав від захвату, а Рашид Халіфа, стоячи з роззявленим ротом, збагнув, що у роті у нього нема геть нічогісінько, так само як у серці.

 — Кар, — це все, на що він спромігся. Шах-Казна-Що лишень і зміг вимовити щось на кшталт дурної ворони: — Кар, кар, кар.

* * *

Потому їх зачинили в неймовірно задушливому офісі, а двоє вусатих чоловіків у жовтих картатих штанах кричали на Рашида, звинувачуючи його в одержанні хабара від їхніх суперників, і погрожували відтяти язика й іще деякі органи. А Рашид зі сльозами на очах не переставав повторювати, що не розуміє, чому він раптом вичерпався.

 — У Долині К все буде як слід, все буде чудово!

 — Присягався він.

 — Ну, гляди! — кричали вусаті. — Бо твоє горло вмить позбудеться брехливого язика.

 — Коли відлітає літак до Долини К? — втрутився Гарун, сподіваючись розрядити обстановку. (Він знав, що потяги в гори не йдуть.) Розлючені чоловіки зарепетували ще голосніше.

 — Літак? Літак? Татусь із себе слова не витисне, а синочок хоче літака! Нема для тебе літаків, панночку. Поїдеш з татусем у смердючому автобусі.

«Знову я винен, — думав Гарун у відчаї. — Через мене все й почалося. Навіщо комусь потрібні твої казочки? Запитав я у тата, і його серце не витримало. Тепер доведеться все виправляти. Треба щось робити».

Але от біда — він не знав, що саме йому робити.

Розділ ІІ
Поштовий автобус

 воє крикливих чоловіків запхали Рашида й Гаруна на обтягнене червоним оксамитом заднє сидіння старенького авто й під гучну музику з дешевенького радіо ще голосніше репетували про ненадійність казкарів, аж поки не під'їхали до заржавілих воріт Автостанції. Випхали Гаруна й Рашида з авто без жодних церемоній.

 — А гроші на дорогу? — Запитав Рашид з надією, проте дядьки лишень загорлали:

 — Ще грошей хоче? Нахаба! Нахабний виродок!

 — І на великій швидкості поїхали, змушуючи собак, корів і жінок, що несли на головах кошики з фруктами, відсахуватися на узбіччя дороги. Від авта ще якийсь час долинала гучна музика й лайка.

Рашид навіть погрозити кулаком їм услід не спромігся. Через запилюжений двір, стіни довкола якого були обклеєні дивними попередженнями, Гарун поплентався за Рашидом до Квиткової Каси:

Було й таке:

А ще таке:

 — Ще би повісили попередження про заборону кричати на пасажирів, що їдуть на задньому сидінні, — пробурчав Гарун, а Рашид пішов купувати квитки.

Пасажири, замість того, щоб стати в чергу біля касового вікна, починали чубитися через найменшу дрібницю, бо кожен хотів купити квиток першим, а позаяк кожен з них мав курча, дитинча, чи якусь іншу поклажу, то всі вони ставали учасниками ґрандіозної штовханини, над якою літало пір'я, іграшки й капелюхи. Проте час від часу з юрби виринав у пошматованому одязі очманілий пасажир й переможно махав клаптиком паперу — своїм квитком на автобус! Глибоко вдихнувши, Рашид пірнув у саму гущавину.

У дворі, де стояли автобуси, здіймалися невеликі хмарки, схожі на маленькі пустельні смерчі. Гарун здогадався, що ці хмарки здіймають люди. Річ у тому, що пасажирів було значно більше, ніж місць в автобусах, до того ж, ніхто не знав, який автобус має відправлятися першим, а це дозволяло водіям трохи познущатися з пасажирів. Хтось з водіїв заводив мотор, поправляв дзеркала й вдавав, що от-от вирушає в дорогу. Юрба пасажирів одразу підхопила чемодани, скручені постелі, папуг, транзисторні приймачі й бігла до нього. А він глушив мотор з невинною усмішкою; в іншому кінці подвір'я вже інший водій заводив інший автобус, і пасажири бігли туди.

 — Так нечесно, — промовив Гарун уголос.

 — Авжеж, — прогудів чийсь голос позаду нього, — але ж, але ж, але ж погодься, збоку вони здаються такими кумедними!

Гучним голосом, як виявилося, говорив здоровань з великою чуприною на маківці, що стирчала, як гребінь папуги. Його обличчя також було дуже заросле; Гарунові спало на думку, що волосся в нього якесь дуже «пір'ясте». «От дивина, — подумав він. — І що тільки змушує мене про це думати? Якась дурниця».

Дві хмари пасажирів зіткнулися між собою з дзеньканням парасольок, маслоробок, сандалів, і Гарун, ні з того ні з сього, розреготався.