Рей Бредбері - Розмова за пільговим тарифом

— Як серденько, Бартон?

— Ні!

— Треба було мені якось усунути тебе, щоб зберегти життя собі, якщо, звичайно, можна сказати, що магнітний запис живе.

— Я зараз їду назад, — відповів старий. — І мені вже втрачати нічого. Я буду висаджувати все підряд, поки не вб’ю тебе остаточно.

— У тебе сил не вистачить. Чому, як ти думаєш, я примусив тебе їхати так далеко й так швидко? Це була остання твоя поїздка!..

Старий відчув, як здригнулося серце. Ніколи він не зможе добратися до інших міст. Війну програно. Він впав у крісло, з. рота в нього виривались тихі скорботні звуки. Він дивився невідривно на решту п’ять телефонів. Як по сигналу, вони задзвонили хором. Гніздо з п’ятьма бридкими, галасливими птахами!

Трубки автоматично піднялися самі собою.

— Бартон, Бартон, Бартон!..

Він стиснув апарат руками. Він душив телефон, а той не переставав сміятися над ним. Стукнув по телефону. Копнув ногою. Намотав дріт, як серпантин, на пальці і рвонув. Дріт сповз до його неслухняних ніг.

Він розламав ще три апарати. Запала раптова тиша.

І Бартонове тіло, ніби відкривши раптом те, що довго тримало в таємниці, почало осідати на стомлених кістках. Тканина повік упала, як пелюстки квітів. Рот зморщився. Мочки вух обпливли розплавленим воском. Він уперся руками собі в груди і впав ниць. І лишився лежати. Дихання завмерло — серце зупинилось.

Тривала пауза — і задзвонили два телефони.

Десь замкнулося реле. Два телефонних голоси з’єднались напряму один з одним.

— Алло! Бартон?

— Бартон.

— Мені двадцять чотири.

— А мені двадцять шість. Ми обидва молоді. Що сталось?

— Не знаю. Слухай…

У кімнаті тиша. Старий нерухомо лежить на підлозі. У розбите вікно віє вітер. Повітря свіже й прохолодне.

— Привітай мене, Бартон! Сьогодні в мене день народження. Мені двадцять шість!

— Вітаю!..

Голоси заспівали хором: «Імениннику зичимо щастя…», вітерець підхопив той ледь чутний спів, виніс з вікна й легенько поніс по мертвому місту.

Переклад з англійської.