Джером Дейвід Селінджер - Незадовго до війни з ескімосами

ногу на підлогу. Трохи прочинив вікно і кинув цигарку вниз, на вулицю. Потім йому набридло так стояти, і він повернувся до Джинні. — Агов. Зробіть мені послугу. Тут один хлопець прийде, то скажіть йому, що я буду готовий через пару секунд, гаразд? Мені поголитися треба, бач… Гаразд?

Джинні кивнула.

— Хочете, я покваплю Селену? Вона знає що ви тут?

— Вона дуже добре про це знає — відповіла Джинні. — Але я не поспішаю. Дякую.

Брат Селени кивнув. Потім кинув останній довгий погляд на порізаний палець, наче бажаючи пересвідчитися, чи той здатен пережити подорож назад до кімнати.

— Може, покладете на нього пластир? У вас є пластир чи щось таке?

— Ні, — коротко відповів юнак. — Нічого. Не переймайтеся, — і вийшов із вітальні.

Але через кілька секунд повернувся з половиною сандвіча.

— З’їжте. Він добрий.

— Чесно, я не зовсім…

— Господи, та беріть уже! Він не отруєний.

Джинні взяла половину сандвіча.

— Що ж, дуже дякую, — ввічливо промовила вона.

— З куркою, — пояснив він, стоячи біля неї та спостерігаючи.

— Придбав учора у чортовому гастрономі

— Виглядає смачно.

— Ну то з’їжте його.

Джинні відкусила шматочок.

— Добре, егеж?

Дівчина примусила себе ковтнути.

— Дуже.

Брат Селени кивнув. Він побіжно оглянув кімнату і почухав запалі груди.

— Гм, гадаю, мені час одягатися. Господи! Дзвонять! Ну, не звертайте уваги, — кинув він і пішов.

Залишившись на самоті, Джинні, не встаючи з місця, почала шукати, куди б запхати сандвіч. Раптом у передпокої пролунали кроки, і вона швиденько сунула сандвіч у кишеню пальта.

У кімнату зайшов молодий чоловік років тридцяти — не те щоб високий, але іне приземкуватий. Жоден елемент зовнішності правильні риси обличчя, коротка стрижка, крій костюма, візерунок на фуляровій краватці — не давав можливості зрозуміти, хто він є. Може, він працює у штаті(чи хоче працювати у штаті) якогось суспільно-політичного журналу. Може, грав у спектаклі який щойно провалився у Філадельфії. А може, є співробітником юридичної фірми. Хтозна…

— Добридень! — доброзичливо привітався він із Джинні.

— Добридень.

— Франкліна бачили?

— Він голиться. Просив передати вам, щоб ви трохи почекали. Він зараз вийде.

— Голиться? Боже милосердний. — Молодий чоловік повернув руку і кинув погляд на годинник. Потім сів у яскраво-червоне крісло, схрестив ноги і закрив долонями обличчя. Потер очі кінчиками пальців — наче дуже втомився чи просто останнім часом надто напружував очі. — Жахливішого ранку я за своє життя не пам’ятаю, — зітхнув він, прибираючи руки від обличчя. Розмовляв він лише гортанню, наче так перетрудився, що залучати діафрагму в нього вже не було сили.

— А що трапилося? — спитала Джинні дивлячись просто на нього.

— А… дуже довга історія. Ніколи не набридаю людям, яких я знаю менше, ніж принаймні тисячу років. — І він спрямував відсутній прикрий погляд кудись у вікно. — Але більше я жодного разу і близько не вважатиму себе знавцем людської природи. Можете розповідати про це кому завгодно.

— Але що сталося? — знову спитала його Джинні.

— Господи, та цей тип, який мешкав у моїй квартирі місяці й місяці й місяці.. навіть говорити про нього не хочу! Цей письменник, — із задоволенням додав він, мабуть, пригадавши улюблену анафему з роману Гемінґвея.

— І що він зробив?

— Чесно кажучи, я б волів не вдаватися в деталі — заявив молодий чоловік. Він витягнув цигарку з власної пачки, проігнорувавши прозору коробку з сигарами на столі і запалив її власного ж запальничкою. У нього були великі руки. Вони не справляли враження ані сильних, ані вмілих, ані чуттєвих. І тим не менше, він рухав ними так, ніби вони випромінювали певну естетичну привабливість, яку дуже і дуже складно контролювати. — Я твердо вирішив навіть не думати більше про нього. Але я просто сам не свій від люті, — додав він. — Тобто з’являється така собі нікчемна людина з Алтуни, штат Пенсільванія, чи звідки він там. І такий же він бідний, навіть їсти купити нема за що. А я — людина дуже добра і порядна (образ доброго самаритянина списали саме з мене, до речі), і отже я пропоную йому пожити у мене в квартирі — квартирі настільки мікроскопічно маленькій, що я і сам там ледь повернутися можу. Знайомлю його з усіма своїми друзями. Дозволяю засмітити геть усе помешкання рукописами і недопалками, і редискою, і чого там тільки ще не було. Знайомлю його з усіма театральними продюсерами в Нью-Йорку. Тягаю його брудні сорочки до пральній доставляю чисту білизну додому. І чим все закінчилося? — від обурення у молодого чоловіка перехопило подих. — У відповідь на всю мою доброту й порядність, — продовжив він, — цей тип залишає помешкання о п’ятій чи шостій ранку, навіть записки мені не написавши, і забирає з собою геть усе, що тільки зміг винести в своїх брудних лапах. — Він трохи помовчав, затягнувся цигаркою і зі свистом випустив тоненький струмінь диму з рота. — Не хочу про це говорити. Справді не хочу. — Уважно подивився на Джинні. — Гарне у вас пальто, — раптом заявив він, підвівшись з крісла. Підійшов до дівчини, помацав лацкан пальто. — Чудове. Вперше після війни бачу по-справжньому якісну верблюжу вовну. Дозвольте спитати — звідки вона у вас?

— Мати привезла з Нассау.

Молодий чоловік кивнув та із задумливим виглядом позадкував до крісла.

— Це одне з небагатьох місць, де можна знайти якісну верблюжу вовну. — Він сів. — Довго вона там була?

— Що? — не зрозуміла Джинні.

— Ваша мати там довго була? Я чого питаю: моя мати їздила туди у грудні. І просиділа там аж до початку січня. Зазвичай я їду разом із нею, але рік видався таким важким, що я просто не зміг вибратися.

— Вона їздила у лютому, — відповіла Джинні.

— Чудово. Іде зупинялася?