Олена Іванівна Теліга - Вибрані твори

Публіцистика О. Теліги стала голосом того орла.

Партачі життя

«Партачі життя». Річ під такою назвою не може не насторожити. Таке сказати в 1941 році — це виклик суспільству і своєму оточенню. З другого боку, це універсальна метафора для безбожного ХХ століття, яке прийшло не примножити спадщину, а розміняти її і кинути в авантюрну гру — задля «щастя майбутніх поколінь».

Однак Олена Теліга на той час уже була обвінчана з долею України. Усі загальні людські проблеми вона бачила очима української націоналістки, зі свого берега. Національні проблеми стали дуже особистими і болючими. І основними.

Тут треба все ж таки сказати, що вона була неофіткою тієї віри, що визначалась заповіддю: «Будь вірний на життя і смерть ідеї нації, і не здайся, хоч би проти тебе був цілий світ». Коли поруч є такий лицар без страху і докору, як Олег Ольжич, то кожне слово має вагу.

Покоління 60-х може згадати Аллу Горську, що була теж неофіткою, яка вирвалася з російського середовища на простір української «свободи», яку треба було заповнити. Дитинство Лєночки в Петербурзі і дитинство Аллочки в Ленінграді порівнювати можна з поправкою: над тим Петербургом уже попрацювали «партачі життя»: вони облущили аристократичну позолоту і перетворили імперську столицю на совдепівську общагу.

Неофіти вирізняються в новому середовищі самовідданістю, яка заворожує звичайних патріотів і якось реальніше утверджує значення понадособистих вищих вартостей. Неофіт насправді живе тими вартостями, тоді як більшість навколо тільки «цінує» їх... Відповідно, «своя сорочка, ближча до тіла» для нього взагалі перестає бути вартістю.

Якщо до цього додати елемент безкорисливого аристократизму, то з’являється горда вірність своїй святині. Тут уже попереду виднівся і слід Лесі Українки:

Чи ж я зродити маю святині?

Для тих, хто думає про загальне добро і найвище цінує невидимі вартості, що стоять над егоїстичними потребами і родинними клопотами, світ вибудовується в ієрархічну структуру з сяючою вершиною.

В основу реферату «Партачі життя» покладено євангельське зерно — з послання апостола Павла до Коринтян. Правда, в авторки нема посилань: зерно покладене у неї в серці.

Усе мені можна, — та не все на пожиток.

Усе мені можна, та будує не все! Нехай не шукає ніхто свого власного, але кожен для ближнього. (Х. 23-24)

Ця життєва моральна максима органічно переходить на поле духовної творчості:

Нехай жодне слово гниле не виходить з уст ваших, а тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує. (Ефес. IV. 29)

Справді, хіба можна ставити будування чогось поряд з будуванням особистості?

І ще істотне застереження:

...погани в марноті свого розуму, — вони запаморочені розумом, відчужені від життя Божого за неуцтво, що в них, за стверділість їхніх сердець, вони отрупіли і віддалися розпусті, щоб чинити всяку нечисть із зажерливістю. (ІУ.19)

Одержимі любов’ю і вірою є людьми суворого максималізму. Звідси суворість суджень і протиставлень. Не думаю, що багатьом сподобалося виділення окремих героїв у нашій культурі і протиставлення їм людей, не вартих бути сучасниками героїв.

В атмосфері світу запахло грозою. Для одважних це було радісне чекання, для плохих — перечікування. Жива українська молодь заспівала «Зродились ми великої години» і почала готовитися до бою.

То було національне зрушення з такою радикальною ідеологією, що його бачили друзі й недруги. З Парижа філософ Г. Федотов у 1932 р. в своїй книзі «И есть и будет» писав:

Ми є свідками бурхливого і надзвичайно небезпечного для нас процесу: народження української свідомості, в ґрунті нової нації.

Олена Теліга багато розуміла і задумувалася над Шевченковим

викую до старого плуга новий леміш і чересло.

Задумувалася і над «ножами обоюдними», які мають розпанахати гниле серце, щоб налити живої крові.

Звідси у неї центральна постать Шевченка і в ХІХ, і в ХХ ст., а навколо «добрячий та плохий» напівсонний обиватель, який не розуміє, звідки і навіщо той пророк.

Плебейсько-споживацька філософія «чесності з собою», висіяна з твору В. Винниченка, розповзалася, як бур’ян, що росте і без догляду.

У модерній літературі «свобода слова» вийшла з берегів, а відповідальність письменника скотилася до егоїстичного принципу «чесності з собою». В цьому постулаті Володимира Винниченка іритувало вже саме вживання слова «чесність» у контексті вигоди. Адже зачесть платили своїм життям ті, що любили життя, тільки не могли допустити, щоб у ньому запанувала егоїстична і продажна челядь з девізом Хлєстакова «для того і живем, щоб зривати квітки задоволення».

Олена Теліга порушила питання честі