Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Вона там зберігала усі ціні їй речі: фотоальбом, дивні маски і різні статуетки з подорожей.

— Вирішено: зараз же йдемо, поки я не передумала.

Вечір збирався полонити день, на вулицях, як завжди у цю пору було пусто, ставало прохолодно.

— Поспішаймо, Терезо, я маю до вечора бути вдома.

— Не я це все вигадала.

— Але ж ти хочеш цього, — з виглядом людини, яка доносить до немовляти очевидне мовила Олеся.

Дівчата підійшли до потрібного будинку. Навколо нього ріс невеличкий сад. Вітер на подвір’ї хилитав гойдалку. Червоні гноми мали б з цікавістю виглядати з трави, але трави не було, і їм залишалося розгублено чекати літа.

— Ці дерева посадила вона… — з сумом підмітила Тереза. Олеся розуміючи, обійняла подругу.

— Гаразд, досить скиглити, — рішуче мовила Тереза, — я гадаю найбезпечніше буде влізти у заднє вікно, тоді ми відразу зможемо потрапити до підвалу.

— Я так і знала, що заходити через двері це не для тебе.

— Мені зараз буде важко пояснювати все господарям, до речі глянь: он вони.

Чоловік і жінка середніх років з респектабельним виглядом під ручку не спішно вийшли на двір і направилися на сусідню вулицю.

— Красива пара, — зауважила Олеся.

— Так, але їм не личить цей дім, — сум вкотре стиснув легені Терези.

— Вони одні тут живуть?

— Не знаю…

— Тоді, щоб не ризикувати, ввійдемо через вікно, щастя, що воно знаходиться так низько.

— Ну це так… А ти думаєш дякувати чому, я у тринадцять років вночі зустрічалася з місцевим хлопцем, аби погуляти під місяцем?

— Ого, та ти у нас смілива! — дзвінкий сміх наповнив надвечірню тишу.

— Тихіше, а то ще почують.

— Ти права, ну що, лізьмо?

— Лізьмо!

Терезі не вперше доводилось заходити до будинку нестандартним способом, тому вона без проблем відкрила вікно та миттю шмигнула всередину. Олеся ж — дитя міської цивілізації — подібне донині не практикувала, тому одна її половина була вимушена сіпатися ззовні, у той час як інша безперешкодно досягла цілі.

— Ти схожа на черв’ячка, що потрапив у халепу.

— Не смійся — краще допоможи.

Нарешті обидві потрапили у будинок.

— Здається пусто, — мовила Олеся.

— От і добре, але все одно не слід шуміти.

— Ти ж знаєш, де тут підвал?

— А як ти гадаєш? — усміхнулась Тереза, — ось і сходи.

— Ого, ти серйозно? Такі довгі і такі темні, якби я була режисером фільму жахів, то найкривавішу зі сцен я б знімала саме тут.

— І хто це каже, наша безстрашна Олеся? Куди ж подівся цей вмикач.

— Це каже, наша розумна Олеся, яка знайшла вмикач.

— Щоб ми без тебе робили.

— От і я про це, — задоволено сказала Олеся.

— Та це не підвал, це цілий музей. Звідки у твоєї бабусі стільки старовинних масок?

— Саме не знаю, вона завжди розповідала про них історії, але ніколи не відкривала: звідки вони у неї.

— Ну що, я схожа на древнього жерця, — запитала Олеся, надягнувши одну з масок. Обличчя було схоже на морду дракона з півколом вигнутими жовтими бровами, золотавим рогом, та видовженими примруженими очима-щілинами, — ой, боляче! — Олеся миттю скинула маску.

— Що сталося?

— Не знаю, обличчя запекло так, ніби його занурили у саме серце вогнища.

— Краще не приміряй нічого на себе, бабуся завжди забороняла це робити.

— Щось дивне у цьому підвалі… Тобі не здається?

— Завжди здавалось, але з бабусею атмосфера була більш казковою, аніж моторошною, як зараз.

— Не марнуватимемо часу, давай шукати той амулет, якщо він звісно тут.

— Тут. Я це відчуваю…

— Олесю, глянь: це той альбом, вона завжди зберігала його на он тому столі, а зараз він посеред кімнати на підлозі… Взагалі таке відчуття ніби тут щось шукали.

— Це не дивно: напевне новим власником було цікаво дізнатися, що тут.

Альбом був зі шкіряною бордовою палітуркою: бабуся любила цей колір. Він зберігав усю біографію Уляни. Від дитячих світлин, де вона з батьками блукали звивистими дорогами Карпат, світлин, де вона, рудоволоса дівчина-підліток, з красивим хлопцем з дорослими очима бігає пінистим берегом