Наталія Лук'янівна Гайдамака - Позначена блискавицею

class="book">Змореній нелегким днем Олі хотілося тільки одного: швидше лягти, зігрітись і заснути. Але сон не йшов до неї. Вона довго лежала непорушно, прислухаючись до теплого тихого дихання малої Вірусі Волошиної, а за стіною спали всі інші: Андрій, Ніна, їхній син Ігор, на рік менший від Олі. Там же поклали й Славка. І Олі враз так схотілося поговорити з ним, хоча б просто побачити його! Він усе зрозуміє з півслова, як зрозумів сьогодні на площі, і їй відразу стане легше… Чомусь була певна, що він зараз теж не спить.

Наступного дня Ніна торкнулася долонею Олиного лоба і занепокоїлася: “Та ти ж уся гориш! От лишенько…” В Олі й справді підвищилася температура. Лікар сказав, що дівчинка, мабуть, застудилася під час похорону, та Ніна гадала інакше. “Хіба я не знаю Ольги! — казала вона чоловікові. — Коли це вона хворіла? Просто в інших сльози з очей течуть, а в неї вони невиплакані всередині лишилися, от і палять її тепер…” Вона не погодилася, щоб Олю забрали в лікарню, поклала її в окремій кімнаті й сама за нею доглядала.

Більше ніхто в дітей не захворів. Ніна таки вгадала: далося взнаки нервове виснаження. Оля видужувала довго, повільно. Славко приносив їй цікаві книжки і розважав як тільки міг.

Надворі була вже справжня весна, прозора й лагідна. Загорнувшись у теплу мамину шаль, Оля грілась на сонечку. До неї часто долинав дзвінкий сміх Вірусі, що гралася з дітьми. її енергії вистачило б на трьох — такий собі невеличкий живий вулканчик. Дивлячись на Вірусю, Оля теж починала всміхатися, хоча спочатку губи ніяк не складалися в посмішку. Та поступово вона навчилась сміятися знову. А от плакати — більше не плакала. Дала собі слово: якщо вже стримала сльози тоді, то просто не має права рюмсати через якісь там дурниці тепер.

Одного разу Славко сказав їй, що з вересня збирається повернутися до шкільного санаторію і жити там. Оля здивувалася. Що трапилось? Хіба йому тут погано?..

— Важко їм, Олю. Адже нас тепер у них четверо. От коли ми з тобою житимемо при школі, а сюди приходити будемо на вихідні та свята… Розумієш, Ніна Василівна через нас відмовилася від цікавої роботи.

Олі стало соромно. Вона раділа, що знайшлися люди, які турбуються про неї, і мало переймалася їхніми клопотами… А Славко вирішив усе справді як дорослий.

Проте Ніна її не відпустила. Переконала, що Олі зараз треба зміцніти. Нехай іще з півроку поживе в них, а далі буде видно. Славкові ж сказала:

— Я не стану тебе відмовляти. Ти весь у батька вдався, Славчику: якщо вже прийняв рішення, то не відступиш від нього. Та запам’ятай одне: у цьому домі тебе завше чекатимуть. Із бідою чи з радістю можеш прийти сюди в будь-яку пору дня або ночі. Де б ти не був, знай, що ти — і наш син теж, що в тебе є мати, батько, брат і сестри.

Волошини й справді стали їм ріднею. Саме в їхній привітний дім через кілька років Ольга й Славко запросили друзів на своє весілля. Мудра й лагідна мама Ніна, як вони її називали, сказала їй на прощання: “Важко тобі буде, Олю. Він рветься услід за батьками, мріє про космос… Він обрав уже свій шлях і не зупиниться. А в тобі назавжди лишився острах перед чорною безоднею, що поглинула ваших рідних. Чи зумієш ти його перемогти? Або хоча б заховати так далеко, щоб не труїти йому радість від свого захоплення, від улюбленої роботи? Ти розумієш, що Ярослав не з тих, із ким можна шити спокійно та безтурботно? Чи вистачить у тебе сили, доброти і терпіння?” Ольга лише всміхнулася: “Мого терпіння вистачить на десятьох”. Тоді вона не знала ще місяців виснажливого чекання, самотніх ночей, коли здається, що холод космічних глибин проникає в твоє тіло, — вдень не так страшно, вдень ти серед людей, а от уночі… Вона розлюбила дивитися в небо. Навіть безхмарна блакить видавалась їй хитрою пасткою, чимось підступним і ворожим. Так, звичайно, хтось мусить літати і прокладати нові шляхи… Все правильно. “Стелиться путь тобі — доля моя чекати”, — писала Янка. Робота і Янка розраджували її…

Коли Ольга повернулася додому, Янки не було. Увімкнула домашній відеон. Дочка повідомляла, що іспит складено успішно. Все добре, сесія позаду, і вона сьогодні, мабуть, затримається, ти, мамочко, не хвилюйся. На письмовому столі Янка залишила для неї якийсь сюрприз. Чи не нові вірші?

Другий запис був із роботи. Микола Матвійович Терненко, головний лікар, просив її з’явитися негайно. Ольга стрепенулася. Що могло статись? Перша думка — Ярослав. Чи не трапилось із ним біди? Постійна тривога настільки всоталася в її єство, що навіть донька казала: “Мамо, ну чому ти весь час чекаєш чогось поганого?” Поки Ольга переодягалася, вона встигла заспокоїти себе. Ні, якби справді це стосувалося Ярослава, Микола Матвійович, який знає її багато років, не обмежився б таким коротким повідомленням… Напевно, це пов’язано із її дослідницькою роботою, адже вона очолює лабораторію мнемокорекції…

На столі Ольга побачила товстий зошит, списаний Яниною рукою. Щоденник? Отже, доня нарешті вирішила довірити їй таємниці, що, вочевидь, з’явилися в неї останнім часом. Серед густо списаних сторінок були й; стовпчики віршів.

Ольга вирішила прихопити Янчині записи із собою. Може, знайде час прочитати. Хтозна, яка робота чекає на неї сьогодні. Залишила доньці прохання неодмінно зв’язатися з клінікою, тільки-но прийде додому, зачинила двері і швиденько збігла сходами донизу — жили вони на третьому поверсі, тож ліфтом Ольга ніколи не користувалася.

* * *

Із щоденника Яни Чепіль

Заглядаю