Галина Микитчак - Джмеленя та володарка злиднів

— Добре, кохана, купимо тобі шубу! Вони й так весною дешевшають! — казав пан Михайло.

— Я не хочу дешевої! Хочу дорогу леопардову шубу! — долинув примхливий Наталчин голос з квартири. Дзвінка здивувалася почутому, бо пані Забродська завжди була врівноваженою й спокійною жінкою. Важко було уявити, щоб вона ні сіло ні впало забажала дорогу шубу.

— Та у всьому Львові немає, мабуть, жодної леопардової шуби! Може, куплю тобі з песця або чорнобурки, або ще краще — кролячу!

— Що-о-о? Кролячу? Мені? Я ж сказала, хочу леопардову!

— Де ж її взяти?

— Чи ти не чоловік? Поїдь в Африку й вполюй леопарда! Це моя примха! І без такої шуби навіть не повертайся додому! — Наталя з виляском зачинила двері, і той пішов надвір, ледве переставляючи ноги й бурмочучи:

— їй мине! Вона заспокоїться! Просто життя важке, тому їй захотілося екзотики. Може, кохана погодиться й на норкову шубу. А ще краще купити несправжнє хутро, щоб звірів ніхто не стріляв!

Дзвінка знизала плечима й звернула у двері, що вели у двір.

Двір у їхньому будинку був також дуже гарний. Чому? Просто не може бути в будиночку, схожому на палац, некрасивий двір. Обіруч тягнулися вгору стіни самого будинку. З їхніх барельєфів униз дивилися крилаті леви. Вікна сходових майданчиків мінилися на сонці яскравими відблисками старих вітражів. Ряди балконів тримали каріатиди і мускулясті атланти. З інших боків двір від вулиці відгороджували глуха стіна сусіднього будинку і високий цегляний паркан, здається, старший за сам будинок. Двір було вимощено бруківкою.

В кутку між стінами стояв столик під дашком, де дідусі бавилися в доміно, шукаючи в ньому якусь рибу. Біля паркану стояли дитяча гойдалка й пісочниця, а за ними ріс підстрижений самшит, або, як його називає бабця Леся, букшпан. Попід стінами будинку були квітники дядька Любомира, він вийшов на пенсію і постійно порався у своїх квітниках. Зараз він стояв на балконі, заставленому горщиками і ящиками з квітами, й сварився зі своєю дружиною:

— Марусю, ти глупа, я не буду виносити сміття. Я вчора виносив! Тепер твоя черга!

На балкон вийшла й сама Маруся, старша жіночка, яка продавала квіточки й кімнатні вазони на Галицькому базарі. Вона несподівано висадила на балконне бильце великий пакет зі сміттям, просто на квіткову розсаду сульфіній і петуній!

— Любко, я цілий день працюю на базарі, тому мені ліньки ще й удома працювати. Винеси сміття!

— А я цілісінькі дні гну спину на дачі й вдома, вирощуючи те, що ти продаєш, сидячи сиднем на базарі! Тому мені також ліньки!

Сміттєвий пакет зісковзнув із бильця, блакитною кулькою пролетів від балкона до бруківки, від удару він прорвався, й сміття розсипалось. Із під’їзду відразу вибігла бабця Фрося з мітлою. Вона працювала двірничкою на Кленовій вулиці й жила над пані Мареною, біля Забродських.

— Що це таке? Хто це з глузду з’їхав, що сміття не може до смітника донести?! — закричала вона, розмахуючи мітлою.

Любко й Маруся мигцем утекли з балкона.

Дзвінка зі здивуванням помітила, що на квітниках сила-силенна бур’янів. А сьогодні п’ятниця — день, коли пан Любомир завжди прополював квіти. Що ж, мабуть, йому полоти квіти також стало ліньки.

Бабця Фрося, несучи його до контейнерів на вулиці, бурмотіла дорогою:

— Щось я така сьогодні квола, така квола. Треба піти полежати. Позамітаю вулицю пізніше. Така слабість у ногах і руках! Втомилася, мабуть.

Двірничка зникла в дверях будинку, і з них вибіг Дмитрик-Хитрик. За ним вийшов його тато, Степан.

— Синку, не вередуй! Ти мусиш написати домашнє завдання! — сказав він, наздогнавши сина.

Дмитрик обернувся до нього й потер кулачками оченята.

— Тату, я не хочу! Я хочу їсти!

— Коли тобі даєш обід, ти хочеш бавитись, тільки даси іграшки — відразу хочеш їсти!

Дмитрик-Хитрик скривився й пішов углиб подвір’я. Тато навздогін суворо наказав йому:

— Довго не гуляй, бо диктант тебе сьогодні не обмине!

Хлопчик підійшов до Дзвінки й глянув на неї з-під брів.

— Давай бавитись у партизан. Ти будеш моїм коником.

— Не хочу бути коником, — відповіла йому Дзвінка.

— О, який у тебе гарний годинник! — хлопчик прикипів поглядом до новенького годинника подруги з намальованими на ньому феями. — Дай його мені, я з ним походжу!

— Це мій подарунок! — обурилась дівчинка й заховала руку з годинником за спину.

— Я не буду з тобою бавитись! — Дмитрик задер носа вгору й пішов до гойдалки.

Дзвінка ще раз уважно оглянула своє подвір’я. Щось тут не так! Усі якісь пригнічені й сварливі. Ось і дід Петро з четвертої квартири й дід Василь з третьої раптом почали голосно сперечатись через правила доміно. З гойдалки чути крики дітлахів, які сваряться з Дмитриком, бо він не хоче чекати своєї черги гойдатись і намагається зіштовхнути з сидіння маленьку дівчинку Олю.

Дзвінка поспішила до дітей і відтягнула за комірець Дмитрика від гойдалки.

— Що ти робиш? Чому ти ображаєш Олю? — нагримала вона. — Вона слабша й менша від тебе, про неї треба дбати!

— Ах так! — у свою чергу обурився Дмитрик. — Ти стала на їхній бік, а не на мій. Тоді я не буду з тобою дружити! Ти більше не моя подруга!

Хлопчик зненацька голосно заплакав і, розмазуючи сльози по щоках, побіг додому, жаліючись по дорозі:

— Тату, тату, Дзвінка мене образила!

Джмеленя зупинилась біля самшитової стіни, з жахом розглядаючи усіх своїх сусідів. Та що це таке?! Квітникарі Маруся і Любомир далі сваряться на балконі,