Ейвінд Юнсон - Ще раз, капітане!

Ото ж вона й не писала. Зрозуміло, чому Калле Странд ані словом не давав знати про себе, хоч ми працювали гуртом стільки літ. А ось до Стульсіуса він писав. Завжди був підлабузником. Все тримався коло тих кращих, сильніших, від кого міг скористати. Добре розраховував — про всяк випадок, адже нічого наперед не відаєш. Та й приємно, звісно ж, показати торговцеві, що ти дістав листа від такого паниська, як інженер.

Фрідлев звівся. Струснув своїм великим тілом і вголос каже:

— Атож, найкраще — це покінчити з цією історією. Треба вибрати або одне, або друге. «То все за мою чесну гру», — сказав Пелле-Картяр, коли його заарештували й хтось, що програв у нього гроші, крикнув: «Маєш по заслузі! Тепер ти на своєму місці, шулеру, кримінальнику!» І тоді Пелле мовив: «Треба вибрати або одне, або друге». А я від себе скажу…

Фрідлев знову сів. Добре сидиться, це відпочинок. Міцно змружив очі. І знову він на тому самому місці.

А я скажу, що ця поїздка боком мені вилізла. Прикра річ, як ото у Смальвікені висловився Свен-Комірець про блощиць у бараку. Так само прикро згадати нашу балачку із Стульсіусом: що ж, пане інженере, пора мені на південь, у теплі долини. А той, ошкірившись, побажав щасливої дороги й поцікавився, чи це часом не пов’язане з весіллям і новосіллям. «Еге ж, — відказав я, — так воно і є. Довго пробудеш десь у далеких краях, як оце я, побачиш світу й кінець кінцем захочеш додому». А він вийняв п’ять крон і виголосив: «Ось скромний подарунок. Знаю, що ви не проти такого. Це для вашого першого сина».

Погомоніли ми, як ніколи раніш. А товариство у складчину зібрало сто крон, у золоті. Юганссонів синок підніс мені гроші та список і сказав: «Осядеш багатим торговцем у Смоланді. Ти не дочекався разом з нами до своїх шістдесяти літ, ото ми й гуртом вирішили дати тобі подарунок на прощання та подякувати за ретельну роботу». А ще дістався мені ціпок із срібною ручкою. «Такий належить мати багатому торговцеві», — сказонув хтось і вискалив зуби. Мабуть, Петтерссон із Крунубергу або Нільссон із Фалуна. Цікаво мені, чи знав він щось, коли ляпнув ось таке. Треба було б заїхати йому в пику. Та ні, нічогісінько він не знав.

«Передай привіт Странду, коли стрінетеся. Він живе у твоїх краях», — наказали мені всі. «Гаразд», — відповів я. А коли пустився в дорогу, то всі ті, що віддавна в нашому гурті, мало не просльозилися, їй-бо. Та й я теж. І вони, і я почувалися так, наче хтось із нас покинув товариство й умер. Зрештою, воно на одне виходить.

Фрідлев знову зводиться й знову сідає на широкий зад. Іде ще один поїзд. Не спиняється, пригальмовує лишень між семафорами, а тоді набирає ходу й зникає в пітьмі. Довго слухає Фрідлев перестук, аж до передзвону тиші у вухах. На станційці гасять світло, тільки семафори світять. Вдень і вночі блимають, нічого іншого не мають до роботи. Люди вкладаються спати, відійшов останній цього дня потяг, Фрідлев знову заплющує очі.

Якби ж хоч куриво порядне було. Не всі курять сигари, не всім стирчать із рота цигарки — паперові трубочки, які й не вхопиш пальцями. Фрідлев ще раз мацає по кишенях. Нічого немає в цій драній фуфайці. А в Норрланді ніколи не забракло тютюну в кишенях старого пальта.

Знайшлося кілька щіпок. Мабуть, це не що інше, як глиця й інший непотріб, та принаймні є чим натоптати люльку. Фрідлев видмухує дим і тюкає.

Як воно все було? Еге ж, хотілося натовкти носа Калле Странду-

Ото сидиш у поїзді й думаєш собі: життя прекрасне, а в південних краях, що починаються в Онґерманланді, чарівні краєвиди. Пізнє літо, тепле й приємне, їдеш та й снуєш оповіді про грубі гроші та про різні небувалі випадки. Почасти правду кажеш, а решту вигадуєш. Це ж бо розвага — правити байки. Треба ж показати, що ти не з одної печі хліб куштував, побачив трохи світу, навіть якось у Норвегії побував.

А в купе сидить якийсь молодий порядний вайло. Придивляється до тебе. «Пане, — питає він, — а вас часом не Фрідлевом звати?» «Еге ж, так мене звуть. А ви хто будете?» «Я син Пелле з Уппланду, Артур Перссон. Чи пам’ятаєте мене?» «Трясця мені в печінку! Невже це ти, Артуре? Аякже, пам’ятаю. Ти був дуже бліденький, коли працював підручним. Ми казали, що з тебе ніколи не вийде залізничник чи підривник». «Атож, ви завжди були добрі до слабких, — каже Артур. — Не те що Странд. Той усе знай покрикував і погейкував. Між іншим, я тепер торговельний аґент. Їду до Упсали. Так, Страндові добре поводиться, минулого літа я бачив його в рідних краях. Він одружився й почав торгувати. Як гадаю, оженився з крамницею. Тепер став, звісно, великою шишкою в муніципалітеті…»

Оце так новина! Наче мокрим мішком по голові. Забагато, навіть як на мене.

— Слухай-но, Артуре, — озвався я за якусь мить. — Може, знаєш ім’я його жінки?

Хвилинку подумавши, він відказав:

— Здається, Кароліною вона зветься. Щось подібне до того.

— А чи не Клементиною?

— Саме так, — ствердив син Пелле з Уппланду. Поїзд під’їжджав до двірця в Упсалі.

— Передай привіт своєму батькові, Артуре.

— Він уже небіжчик. Невже ви не чули?

— Он як, — сказав я. — Що ж, усі ми там будемо.

А коли поїзд рушив, дуже довго простоявши на міській станції, я знову озвався:

— Поздоров усіх своїх домашніх, передай привіт Пелле з Уппланду, бо я з вами вже ніколи не побачусь.

Трохи не туди повів я річ. Артур, мабуть, подумав, що це я сп’яну отак верзу.

Потяг рушив, а невдовзі хтось гукнув: «Стокгольм!»

Еге ж, Стокгольм. Треба