Юрій Ігорович Андрухович - Рекреації

одному з люксових готелів. Від такої думки на серці робиться тепло й тривожно.

Гриць Штундера і Юрко Немирич уже майже годину простояли голосуючи коло дороги на виїзді з Коломиї, але жодне падло не хотіло спинятися й підбирати їх, хоча всі тримали курс на Чортопіль. І от, коли запас прокльонів та сигарет було вичерпано, а перспектива запізнитись на свято наростала, як загроза громадянської війни, з'явився фантастичний «крайслер-імперіал» із закордонними номерами, і приємний, з сивою борідкою, добродій у картатому кепі й сірому дорожньому вбранні, ласкаво пригальмувавши, запросив їх сідати. Говорив доброю українською, зрештою, теж передвоєнного зразка, з чого Немирич відразу зробив висновок, що добродій у кепі — емігрант.

— Я є громадянин Швайцарії, доктор медицини Попель, — відрекомендувався дідусь, коли вони рушили, — приватна лічниця в Люцерні, кантон Байонна.

— Штундера, — повідомив Немирич.

— Немирич, — повідомив Штундера.

— Дуже мені приємно їхати з такими славними поетами, — ґречно ошелешив доктор Попель.

— Ви щось чули про нас? — Юрко, що сидів попереду, розвернувся до нього всім тілом.

— Ми знаємо, що діється в Україні,— начебто пояснив доктор.

— Тоді дайте щось закурити, бо в нас закінчилися, — висунувся ззаду Гриць.

— То прошу дуже, — і дві пачки винятково смачних сигарет «ґолуаз», випірнувши з магнатської кишені пана Попеля й на мить затримавшись у його правій руці, перелетіли до дірявих кишень мандрівних поетів.

— Куримо спочатку твої, діставай, — розпорядився Немирич, але Гриць показав йому фігу, внаслідок чого обидва закурили зі своїх пачок.

— Пане Попель, а ви часом не агент ЦРУ? — поцікавився Юрко.

— Я є лікар-психіатр, пане Штундеро.

— Я — Немирич.

— О, перепрошую, пане Немирич.

— Я не Ненемирич, а Немирич.

— Ще раз перепрошую.

— То він так жартує,— з'ясував Гриць, — не звергайте уваги. Ви цим автом їдете зі самої Швейцарії?

— Нє, що ви. Лишень зі Львова. Я купив його собі у Львові.

— Гарне авто, — похвалив Гриць.

— Дякую, мені так само подобається. Трохи старе.

— Пане Попель, а ви могли б нам зробити запрошення у Швейцарію? — поцікавився Юрко.

— В тому нема великої потреби, — сказав доктор.

— Ви хотіли сказати, «в тому нема великої складності»? — спробував виправити Гриць.

— Нє, я хотів сказати, що вам ліпше поїхати до Америки. Я можу вам зробити запрошення до Америки.

— Пане Попель, — це моя друга книжечка. Я надписав її для вас, — Юрко аж уклонився.

— О, дуже сердечно дякую. «Втеча в Єгипет»? Гарна назва, десь я чув про неї. А вашу книжку я маю, — обернувшись, повідомив Грицькові.

— Це мене тішить, бо в мене ще не вийшло жодної книжки.

— Овва! То я маю не вашу книжку?

— Певно, що ні.

— То я сподіваюся, що буду мати вашу книжку.

— Я подарую вам свій рукопис. У мене тут є примірник. Прошу.

— О, з великою приємністю. Мушу вам віддячити. Маєте десять долярів. То не замало?

— Гадаю, що ні.

— Пане Попель, а вас не цікавить розташування військових заводів у нашій області? — спитав Юрко.

— Знаєте, не цікавить. А ви маєте якийсь стосунок до військових заводів?

— Не маю ніякого.

— Мені теж так здається, що не маєте. Я не цікавлюся тими справами. Попросту їду до Чортополя на свято Воскресаючого Духу. Кажуть, що то має бути щось особливе. Гуцули в національних строях, музика, танці ріжні. Я то надзвичайно люблю. Маю при собі камеру, то зможу накрутити цілий фільм…

— Як вам живеться у Швейцарії? — перебив йому Гриць.

— Знаєте, то нелегко так відразу відповісти.

— А ви знали Германа Гессе? — кинув Юрко.

— Я запізнався з ним уже в останні роки його життя. Ми стрічалися на концертах барокової музики. Герман дуже любив стару європейську клясику, може, навіть більше від джезу чи Бетовена. Він, власне, так і казав, що для нього справжня музика кінчиться на Бетовені…

— А Фрейда ви знали?

— Фройда? Особисто не знав, але слухав його лекції перед війною в Зальцбурзі.

— То ви вже досить старий, пане Попель, — виявив Гриць.

— Я завше виглядаю молодший, як є насправді.

— А Юнга ви знали?

— Слухайте, я ж не можу всіх знати. Я знав деяких учнів Юнга. Дехто з них працював зі мною в моїй лічниці…

— Фантастика! А Джойса ви знали?

— Я читав його. Справив на мене величезне вражіння в роки моєї молодости…

— Ви його читали англійською?

— Французькою, потім другий раз німецькою…

— А чи відомий у вас у Швейцарії такий поет, як Антонич?

— Малкович?

— Ні, Антонич, Богдан-Ігор Антонич, такий поет?

— Знаєте, перший раз чую, але обов'язково пошукаю за його книжкою. То є ваш товариш?

— Так. Йому двадцять сім років.

— О, то ще дуже молодий. Певно, тому я не знаю.

— Грицю, ти що замовк? Спиш? — Юрко подивився на заднє сидіння.

Але Гриць не спав. Він саме заходився відкривати бляшанку з пивом, яку надибав у салоні «крайслера».

— Перепрошую, забув вам запропонувати, — сказав доктор, видобуваючи ще одну банку і простягаючи її Юркові.— Байєр. Може, ви хочете що-небудь з'їсти? Я маю тут канапки з шинкою і ементальським сиром, трохи чіпсів, крекерсів, помідорову пасту, салямі, помаранчевий джус…

— Дуже смачно. І все це ви тарабаните аж зі Швейцарії? — поцікавився Гриць за хвилину, пережовуючи й ковтаючи шмат якнайніжнішої рум'яної шинки.

— Та де, що ви. То родина у Львові так мене напакувала в дорогу. Кажуть, у Чортополі нема що їсти.

— Маєте добру родину, — резюмував Немирич. — А в Чортополі поселяєтеся в готелі?

— У Чортополі так само маю родину. Певно, що буду жити в них. Здасться, правда, що вони вже всі повмирали.

— Зрозуміло. Зверніть увагу на той мальовничий камінь, що навис над дорогою, — показав Гриць.

— Писана Скала, — цілком правильно назвав доктор.

— Саме так! То ви знаєте ці місця? — звів догори брови Юрко.

— Прецінь я тут народився…

— Он воно що! Тоді ви мусите знати, де в Чортополі площа Ринок, — здогадався Гриць.

— Як не знати, коли там проминуло моє дитинство. Мій тато мав на площі Ринок аптеку. Я часто бавився там у задніх покоях, де було повно ліків у пачках, реторти з якимись ріжнокольоровими плинами, старі терези, мушлі, екзотичні сухі рослини, зібрані за літо в горах, астролябії, заспиртовані саламандри й гадюки, срібні перстені, книжки латиною, градусники… Я залазив на само дно цього світу, в якому було так тихо і спокійно, і наслухав, як іноді озивався дзвоник при вхідних дверях, приходив відвідувач, я чув, як за дверима тато говорить з ним, то були переважно прості гуцули, котрі не розумілися на фармакопеї, потім я чув, як ратушевий годинник вибиває черговий квадранс, і я мріяв пробути там ціле життя, в тих покоях, заставлених вагами й