Павло Євгенович Грицак - Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону

собі справу з свого, подекуди парадоксального, положення. Та до вирішення цієї проблеми було ще далеко. Покищо, фактом було існування двох систем української збройної сили, залеґалізованої, з наставленням протимосковським офіційно, але й протинімецьким потенціяльно, другої — нелеґальної, яскраво протиокупантської взагалі.

Друге вістря стрілецьких заінтересувань було спрямоване на наших гайделяґрівських сусідів і товаришів по зброї — естонців. Припадково саме в цьому часі знаходилася у Гайделяґрі 15-та естонська піша дивізія, формація старша за нашу; вона в осені 1943 р. саме мала відходити на фронт. З естонцями галичани легко найшли спільну мову. Хоч спершу уважали їх за страшних шахраїв та спекулянтів, однак, по кількох зустрічах, нав'язали зразу «торговельний» контакт і переконалися, що існує все таки певна аналогія між їхнім та нашим положенням. Єднала нас свідомість спільного положення між російським молотом та німецьким ковадлом; лучило й те, що німецька форма, так само як і у нас, була конечним злом, без якого ледве чи можна було б боронити активно вітчизну. Можна було б навести ряд конкретних випадків, де наші й естонці жили в прекрасних відносинах.

Наведу такий приклад: естонці були відомі з того, що в їхній кантині можна було все дістати такий бажаний для вояків продукт — пиво. Тому (хоч це було офіційно заборонено) щовечора, після повороту з вправ, з кожної кімнати маршував один «шіца»[14] зі збанком на каву — по пиво до естонської кантини. Естонці суворо берегли свого привілею і пива комунебудь не продавали. Але наші збанки все були повні, і наші горлянки не терпіли спрагу… Вже тоді зарисувався спільний фронт між нами та балтійськими есесами: всі вони (естонці), як і всі ми, вважали вальонів, флямандців, норвежців, що служили в есесівських формаціях, своїх чи німецьких — зрадниками своїх країн. Згідно з неписаним, чи краще, незформованим, законом, в наших очах, ті люди не мали права вступу до СС, як довго їхні країни були у війні з Німеччиною. Ми, очевидно, через сам факт російського сусідства підлягали іншим моральним законам — наша служба мала оправдання в очах суспільства і служила інтересам наших країн, а не окупантів. Весь сенс нашого «есесівства» був у тому — дістати на пасок те, чого не було можна одержати на «бецуґшайн».

Але згадаю ще один випадок з українсько-естонських взаємин: естонці часто були гостями у нас. Одного дня прийшов до нашої «штуби» естонець, якийсь студент з Талліну, якого прізвища не пам'ятаю. Ми говорили про це й те, між іншим, про політику, і якось очі наші спинилися на портреті… Гітлера, що висів у кожній «штубі». Дискусія замовкла. Кожний хотів щось сказати — це була хвилина, що серце проситься до уст. Але ми всі мовчали… Але був між нами такий Місько Блавацький з Сянока, хлопець, що за словом до кишені не ліз. Він кивнув естонцеві на Гітлерів портрет і сказав: «То — один кат, а вусатий (т. зн. Сталін) — другий кат». Естонець кивнув головою і сказав такі слова: «вір унд ір зінд айнс»…[15] Встав і пішов.

Два слова про Міська: він був, як у нас усі знали, мішанець, український жид. Не можу означити докладно, хто з його родичів був якого походження, але всі знали, що воно було так. Його патріотизм був понад усяким сумнівом. Але, з другого боку, всі розуміли, що в неймовірних обставинах, серед яких знайшлися люди жидівської крови, українська есесівська дивізія була для нього одним з відносно найнебезпечніших місць сховку. Цілу родину Блавацьких німці знищили рік пізніше, самого Міська розстріляли вже, як поручника. Казали, що вони впали жертвою доносу, але донос не вийшов з лав дивізії, а з місця, звідки він походив. Дивно подумати сьогодня — в рядах дивізії укривається «жид». Але нам це видавалося тоді вповні закономірним і вповні логічним.

У цьому ж Гайделяґрі кристалізувалися наші погляди, тепер уже знутра, на німецьку армію. Ми вчилися від німців багато, але мабуть нічого з духової ділянки. Назагал, українська й німецька маса стояли напроти себе без зрозуміння, а подекуди явно ворожо. Всяку охоту до будь-якого зближення забивали згадки про німецьку практику у нас дома. А її мали ми всі в тямці добре, а через «безухи» й листи, контакт з краєм, тут, у Гайделяґрі, яких сто км. від української території, був дуже живим.

У зв'язку з цим, пригадую собі наступний випадок: під час вправ 5 сотні зустрівся стрілець із своїм братом, в'язнем гайделяґрівськото кацету, що з своєю колоною, працював близько площі вправ і був замкнений за нездачу континґенту. Зустріч була доволі драматична. В кожному разі, наш стрілець мав дати якусь дрібничку, папіроси, чи якесь яблуко, братові-в'язневі. За те мав слідство від військової влади й був засуджений на 3 дні арешту. З цього виразно видно, як складним було саме положення українця в уніформі його визискувача.

Назагал, щоденні справи, зв'язані з вишколом та вояцьким життям, переважали над, так званими, принциповими справами. До партійно-групових спорів тоді було далеко. З дивізії партійно-групові спори ніколи не дійшли до великото значення, хоч би тому, що туди пішов, здебільша, елемент поміркований.

По п'ятьох тижнях вишколу, 17 жовтня 1943 р., відбулася присяга 2-ої і 5-ої сотень. Вона на деякий час розбурхала дещо приспані настрої та відсунула на другий плян щоденні турботи.

Все ж таки стрілецтво відчувало вагу проблеми; ми й зі своєї сторони мали сяким-таким правним актом, включитися у збройну систему визискувача. Та становище добровольців стало ясне: по деякому шумі, на справу присяги почали дивитися, як на щоденний «дінст», марш до лазні, чи «цанерцтліхе унтерзухунґ».[16] І навіть і це, що присяга була зформульована так, що зобов'язувала до вірности лише вождеві в боротьбі з большевизмом, не перешкоджало всім вважати її лиш за немилу, але конечну, формальність.

При самій присязі трапився інцидент, що аж надто яскраво характеризує тодішні настрої. Коли вже скінчилися усі вступні церемонії, і офіцер, що проводив присягу, підніс вгору руку та зачав проказувати слова, та коли прогуло перше речення, нікому не хотілося повторити. Вправді, всі собі здавали прекрасно справу, що слова командуючого офіцера треба «лянґсам, ляут унд дойтліх»[17] повторювати, трохи за звичкою, більше зі злоби, «чекали приказу». Розлючений, почервонілий офіцер, обкинув обі сотні бішеним зором, але далі ніхто ні ду-ду. Однак, він опанувався, і по хвилі сказав по німецьки: «Рекрути мають повторити за мною кожне речення присяги». Далі все пішло «гладко».

Отакі то були наші галицькі «есеси»