Майн Рід - Вершник без голови

караван, — і є причиною того, що небіж плантатора відчуває тепер пекучий сором. Почуття провини стає особливо дошкульним, коли під'їжджає карета і прекрасні очі бачать його ганьбу.

Пойндекстер більш ні про що не питає. Вони таки збилися з дороги — це тепер зрозуміло всім. Навіть босоногі негри впізнали сліди своїх великих ніг і збагнули, що йдуть тут уже вдруге.

І знову всі спиняються, і знову білі вершники збуджено обговорюють становище. А становище скрутне — так вважає сам плантатор. Їм уже напевне не завершити своєї подорожі до вечора, як він сподівався. Та це ще не найгірше лихо, яке може їх спіткати. Є й інші цілком імовірні загрози. У вигорілій прерії скрізь чигає небезпека. Можливо, їм доведеться перебути тут цілу ніч, не маючи води, щоб напоїти мулів. А може, ще день і ніч — або й довше, — хто ж його знає, скільки це може тривати?

Як же їм знайти дорогу? Сонце вже перейшло зеніт, але ще надто високо в небі, щоб сказати з певністю, куди воно хилитиметься. Тільки десь згодом вони зможуть визначити сторони світу.

Та що це їм дасть? Навіть знаючи, де схід і захід, північ і південь, вони безпорадні — бо втратили напрям.

Колхаун став обережний. Він більше не береться вести обоз. Після такої очевидної і ганебної невдачі йому просто не вистачає духу на нову спробу.

Вони радяться хвилин десять, але марно. Ніхто не може запропонувати якийсь новий план. Ніхто не знає, як вибратися з цієї чорної пустки, що затьмарює не лише сонце та небо, але й обличчя кожної людини, яка в ній опиняється.

Ген у небі з'явилася зграя чорних грифів. Ось вони підлітають ближче, ще ближче. Деякі сідають на землю, інші кружляють над головами заблукалих подорожніх. Чи не віщує поява птахів якогось лиха?

Минає ще з десять тяжких, гнітючих хвилин. І раптом, наче благословенний дар небес, до людей повертається надія. В чому ж річ? Просто до них скаче якийсь вершник!

Оце несподіванка! Хто б міг сподіватися побачити людину серед цього згарища? В усіх очах воднораз спалахнула радість — у цьому вершникові подорожні бачать свого рятівника.

— Він їде сюди, правда ж? — спитав плантатор, не вірячи власним очам.

— Так, батьку, просто до нас, — відповів його син Генрі, зняв капелюха й почав вимахувати ним над головою і гукати, щоб привернути увагу вершника.

Але вершник і сам уже помітив застряглі серед прерії фургони й, пустивши коня чвалом, невдовзі під'їхав так близько, що з ним можна було заговорити. Та він натяг поводи свого коня аж тоді, коли поминув фургони й під'їхав до плантатора і його супутників.

— Мексиканець! — прошепотів Генрі, глянувши на одяг вершника.

— Тим краще, — так само пошепки відказав Пойндекстер. — Тоді він напевне має знати дорогу.

— Нічого мексиканського в ньому немає, окрім ганчір'я, — пробурмотів Колхаун. — Ось я зараз побачу… Buenos dias, caballero! Esta vosotros Mexicano?[6]

— Ш, ні, — з усмішкою заперечив незнайомець. — Аж ніяк не мексиканець. Коли хочете, я можу говорити з вами по-іспанському, але гадаю, ви краще зрозумієте мене по-англійському. Адже це ваша рідна мова, правда?

Колхаун, подумавши, що зробив якусь помилку чи схибив у вимові, нічого на це не відповів.

— Ми американці, сер, — сказав Пойндекстер: у ньому озвалася зачеплена національна гідність. Потім, неначе побоюючись образити незнайомця, від якого сподівався допомоги, додав: — Атож, сер, усі ми американці, з південних штатів.

— Щоб зрозуміти це, досить поглянути на ваших людей, — мовив вершник, з ледь помітною зневагою подивившись на чорних невільників.— І ще, як я бачу, — додав він, — ви вперше подорожуєте прерією. Ви збилися з дороги?

— Так, сер, і майже втратили надію знайти її, якщо ви не візьмете на себе клопіт допомогти нам.

— Ну який там клопіт! їдучи прерією, я цілком випадково натрапив на ваш слід, зрозумів, що ви заблукали, й одразу ж поскакав сюди, щоб показати вам дорогу.

— Як де люб'язно, сер. Ми будемо вам дуже вдячні. Мене звуть Пойндекстер, Вудлі Пойндекстер, із штату Луїзіана. Я купив садибу на річці Леоні, недалеко від форту Індж. Ми сподівались дістатися туди ще завидна. Чи можна на це розраховувати?

— Авжеж. Ви будете там до кінця дня, якщо послухаєтесь моєї ради.

З цими словами незнайомець від'їхав трохи вбік і спинився на узвишші, озираючи довколишню місцевість, так ніби хотів визначити напрям, у якому мали їхати подорожні.

Стоячи отак на видноті, вершник і його кінь являли собою прегарну картину, варту того, щоб її описати.

Породистий гнідий кінь, — хоч би й під арабського шейха, — широкогрудий, із стрункими, як стебла тростини, ногами, плавно заокругленими крижами й розкішним густим хвостом; а на ньому вершник — молодий, щонайбільш років двадцяти п'яти, досконалої будови, з благородними рисами обличчя, одягнений у мальовниче вбрання мексиканського ранчеро[7] — коротку оксамитову куртку, білі полотняні штани з тасьмою по боках, чоботи із шкіри буйвола з важкими острогами; стан його оперезаний ясно-червоним шовковим шарфом, на голові — глянсуватий чорний капелюх, оздоблений золотим позументом. Уявіть собі отак убраного вершника, що сидить у глибокому мавританському сідлі, зробленому в Мексиці, зі шкіряним чапраком, тисненим старовинними візерунками, — на зразок тих чапраків, які були на конях конкістадорів,[8] - тож уявіть собі такого красеня — і перед вашим внутрішнім зором постане достеменний образ того, на кого дивилися плантатор та його супутники.

А з-за завісок карети на нього дивилися ще одні очі, в яких світилось особливе почуття. Уперше в житті Луїза Пойндекстер побачила людину, яка досі уявлялася їй тільки в мріях, — справжнього героя. Незнайомець міг би пишатися, коли б знав, яку хвилю почуттів збудив він у душі юної креолки.

Та він того не знав і не міг знати. Він навіть і не здогадувався про присутність дівчини. Лише мигцем позирнув на запорошену карету — як ото дивляться на нічим не примітну мушлю, зовсім не думаючи про те, що, можливо, в ній ховається коштовна перлина. — Ні, клянуся честю! — промовив він, обертаючись до власника фургонів. — Я не бачу ніяких прикмет, якими ви могли б керуватися. Але сам дорогу туди знаю. Вам треба перейти Леону на п'ять миль нижче від форту. Я й сам їду до того броду, отож ви зможете йти слідами мого коня. До побачення, панове!

Отак зненацька попрощавшись, він ударив коня острогами й поскакав геть.

Його від'їзд був такий несподіваний, що здався плантаторові та його супутникам майже нечемним. Та