Володимир Миколайович Владко - Твори в п'яти томах. Том II

до нас не копав, ніхто сюди не лазив. Оскільки було відомо, що скарбів тут немає, то не нишпорили тут також ані злодії, ані грабіжники-трунокопателі, які, взявши дрібничку, псують пам’ятники. Все, що є в печері, жде нас!

— Власне, як і мідна руда, — додав Іван Семенович.

Два вчені приятелювали ще з юнацьких років, чимало подорожували разом, чимало допомагали один одному, хоча кожен з них уперто вважав вартою уваги тільки свою науку. Принаймні так можна було судити з їх безнастанних жартівливих суперечок.

Загадками Зольного кряжа і Гострого бугра обидва вчені цікавилися давно і не раз збиралися побувати тут. Але з тих чи інших причин таку поїздку доводилося відкладати. І тільки цього літа Іван Семенович і Дмитро Борисович вирішили-таки поєднати приємне з корисним і провести свій літній відпочинок саме тут.

— Тільки не перевантажуватися геологічними розвідками, — рішуче попередив свого друга Дмитро Борисович.

— Безумовно. Так само, як і археологічними, — в тон йому відповів Іван Семенович.

— Головна мета — відпочинок, — пояснив свій погляд Дмитро Борисович.

— А розвідки — між іншим, — погодився Іван Семенович. — Так, тільки для розваги.

— Домовилися!

Читач може запитати: а чому ж разом з ученими опинилися Ліда і Артем? Відповідь була 6 дуже проста. І дівчина, і юнак вчилися в геологічному інституті, де викладав Іван Семенович, і до того ж були закохані в свою науку. Ліда, далека родичка геолога, умовила його взяти її з собою як помічницю-практикантку. А Артем? Ну, про нього немає чого й казати. Його по праву вважали одним з кращих студентів інституту. Іван Семенович покладав великі надії на нього і тому сам запропонував йому провести відпустку разом. Чи слід говорити, з яким захопленням прийняв Артем цю пропозицію?.. Відпочивати разом з улюбленим професором, та ще й брати участь в розвідці? Та це ж щастя!

Так створилася дружна четвірка з двох учених і двох студентів, яка приїхала на узгір’я Зольного кряжа і оселилася поблизу Гострого бугра.

— Четверо, не рахуючи собаки, — жартував Артем. Втім, собаку, чудового жовтого боксера, якого виховав Іван Семенович, ніяк не можна було не рахувати. Бо це був великий розумний пес, якому бракувало, здавалося, тільки вміння говорити, щоб не поступатися нічим людині. Так принаймні запевняла Ліда.

Зауважимо, що Іван Семенович і Дмитро Борисович, кожен у своїй галузі, одразу порушили взаємні зобов’язання, тільки-но опинилися біля Гострого бугра. Певна річ, це був відпочинок, бо в обох не було лекцій і кабінетної наукової роботи. Але розвідка не стала для них тільки розвагою. Навпаки. Незабаром біля Гострого бугра з’явилися перші шурфи, які викопали Артем та Ліда під керівництвом самого Івана Семеновича. А Дмитро Борисович — та хіба ж міг він думати про щось інше, маючи перед собою незайману загадкову печеру, яка обіцяла стільки цікавого?..

Втім, практичних наслідків досі не було ні в одного, ні у другого. Поклади міді, безумовно, було знайдено. Але дальше їх вивчення нічого не дало. Як читач уже знає, всі жили обривалися на невеличкій глибині, — і тільки несподівані знахідки, які знайшли Дмитро Борисович і Ліда в печері, підкріпили надії геолога.

До останніх днів не міг нічим похвалитись і Дмитро Борисович в галузі археології. До останніх днів, — доки йому не пощастило пройти в глиб печери, подолавши завал, який перетинав шлях.

Так от, про печеру доводиться сказати окремо, хоча б тому, що вона і розмови про неї спричинилися до великої зацікавленості археологією, яка несподівано з явилася не тільки у Артема, а й у Ліди.

Що ж то за печера?

На узгір’ї Гострого бугра, серед високого бур’яну, можна було помітити напівзарослий отвір темного підземного ходу. Старі люди казали, що тут колись переховувалися розбійники. Але за розповідями виходило, що то було дуже давно, з тих часів печеру майже завалило, і навіть діти, що любили гратись у відважних партизанів, рідко насмілювалися заходити сюди.

В перші ж дні по приїзді Дмитро Борисович дослідив печеру. Нічого цікавого він не знайшов, за винятком двох виходів жил мідної руди.

Але Артемові пощастило зустрітися з старезним дідом, який уже ледве чув, і довідатися від нього, що в цій самій печері колись його, дідів, батько знайшов кілька стародавніх речей — в тому числі зброю і ще щось. Де поділися потім ті знахідки, дід не знав. Зникли десь — от і все.

Проте для Дмитра Борисовича, який зацікавлено вислухав те повідомлення, це було далеко не все. З досвіду він знав, що дуже часто отакі немов незначні, дрібні знахідки приводять потім до великих археологічних відкриттів, якщо натрапити на правильний шлях пошуків. Він охоче розповів про такі відкриття юнакові. Саме з цього і розпочалося гріхопадіння Артема як геолога. Він захоплено слухав барвисті розповіді Дмитра Борисовича, безнастанно дивуючись: адже раніше йому ніколи й на думку не спадало, що археологія — така цікава наука!

— Це тому, юначе, що ви ніколи не стикалися близько в практичною роботою археолога, — посміхався собі у вуса Дмитро Борисович, бачачи, як палають великі чорні очі Артема.

Вечорами Артем і Ліда запалювали багаття. Було приємно, коли всі четверо сідали навколо вогню під величним дахом зоряного неба, коли все навкруги здавалося таким таємничим і темрява дедалі ближче підступала з усіх боків до палаючого гілля. Підкоряючись наполегливим проханням Артема, Дмитро Борисович починав розповідь про діла сивої давнини — так мальовниче, ніби він сам був свідком тих далеких подій. Навіть Іван Семенович слухав археолога уважно, хоча при нагоді й кепкував з захоплення своїх молодих співробітників “мертвою наукою”. Справді, Дмитро Борисович, який пристрасно любив археологію, зумів запалити любов до неї і в своїх слухачів.

Перед очима Ліди і Артема виникали дивні картини давно минулого життя, що вирувало колись у цих краях. Племена стародавніх скіфів, сармати, греки, перси проходили перед ними. Великі й могутні народи з’являлися на історичній арені, воювали з своїми сусідами, перемагали в кровопролитних боях або зазнавали жорстокої поразки…

Червоні язики полум’я звивалися над багаттям, спліталися з чорним димом… Артем слухав археолога, поклавши голову на руки й не зводячи очей з багаття. І йому здавалося, що він не тільки чує голос Дмитра Борисовича, а й бачить героїв оповідань ученого.

Найбільше подобалося юнакові слухати розповіді Дмитра Борисовича про стародавніх скіфів. Таємничий народ, скупчення різних племен, які поступово розвивалися, переходячи від нижчої стадії розвитку до вищої, кочівники, мисливці, землероби, — вкрай зацікавили Артема. Народ, який не залишив по собі ніяких письмових пам’яток, про який можна було дещо довідатися тільки з окремих