Габріель Гарсія Маркес - Сто років самотності (збірка)

Полковник Буендіа повернув назад з того самого місця, з якого головний герой іншого роману Ґарсіа Маркеса «Осінь патріарха» (1975) розпочав свою кар'єру диктатора. (Хоч би побіжної розмови про цей роман тут, мабуть, не проминеш, бо без неї і «Сто років самотності» можуть залишитись не до кінця зрозумілими).

Громадянська війна зайшла у безвихідь (про це згадується ще побіжніше, навіть невиразніше, ніж у «Ста роках самотності»), і купка англійських окупантів привела до влади нового президента. А той вибрав владу як самоціль з усіма наслідками, що з цього випливають: від шкіри, яку здирають із закривавлених, липких тіл непокірних, до безмежної, невитравної самотності володаря. З цього погляду президент і справді персонаж скоріше міфічний, ніж епічний: розпливчастий Кронос, а не Геракл з його ретельно переліченими дванадцятьма подвигами.

Та й сама художня тканина «Осені патріарха» ще ближча, ніж усе написане Ґарсіа Маркесом раніше, до архаїчної структури міфу. «Міфи, — писав російський дослідник М. Стеблін-Каменський, — це, як правило, шматки з життя головних міфічних персонажів, причому шматки, нечітко орієнтовані один щодо одного. Інакше кажучи, життя такого міфічного персонажа — це не рух від народження до смерті, а щось постійне, усталене».

«Осінь патріарха» саме так і побудовано. Подані тут «шматки з життя» тирана довільно між собою з'єднані, хаотично розміщені; про них так просто й не скажеш, котрий з них належить до «раніше», а котрий — до «пізніше». Але всі вони, разом узяті, утворюють щось «постійне», «усталене», якусь одвічну — і тому майже нерухому — круговерть, не прояснену жодною історичною подією, навіть жодною датою.

«Міф, — вів далі Стеблін-Каменський, — це не жанр, не певна форма, а зміст, начебто незалежний від форми, в яку він утілений. Міф — це твір, первісна форма якого ніколи не може бути встановлена. Він завжди є переказом того, що вже існувало раніше».

«Осінь патріарха» саме і є таким переказом: адже ніхто з анонімних оповідачів життєпису президента його й у вічі не бачив. І це колективне «ми» складає образ володаря, як мозаїку, збираючи по крихтах уривки легенд, чуток, пліток, задовольняючись відомостями з других або й третіх рук.

З міфом роман цей споріднює й архітектоніка, зокрема вибір простору. Він тут, як і час, уривчастий — це кожного разу ті місця, де у той чи інший момент оповіді мав перебувати президент. Найчастіше — палац, подеколи якесь інше місце в столиці, або той будинок на скелі над морем, де тиран дав притулок своїм колегам з інших латиноамериканських країн, що їх власні народи вже поскидали з тронів. «Його превосходительство» утримує тут цих невдах, щоб, себе з ними порівнюючи, радіти з того, що його самого досі ще не скинули.

Тільки ці екс-президенти, чужа морська піхота та калейдоскоп послів, що диктують нашому герою волю північноамериканського сусіди, й підтверджують наявність якогось навколишнього світу. Бо без тих «підтверджень» цей світ, навіть сама країна, де порядкує тиран, потонули б у пітьмі, здалися б узагалі неіснуючими.

І лише в такій атмосфері може виникнути образ трьох Колумбових каравел, що з'явилися коло берегів країни, де править диктатор. Отже, президент — ніби й наш сучасник, але і сучасник Колумба...

Відкривач Америки дарує президентові золоту острогу, щоправда, не як спадкоємцеві традиції, а, скоріше, як дикунові, ласому до красивих дрібничок. Та й взагалі, стосунки між людьми адмірала й підданими президента скидаються на зіткнення іспанців, що вперше припливли до Нового Світу, з аборигенами. Але водночас піддані президента знають, що перед ними той самий уславлений першовідкривач Америки Христофор Колумб, і відчувають до нього приблизно ту ж таки суміш поклоніння й відрази, яку Великий інквізитор у Достоєвського відчував до Христа...

Все це — художнє використання широчезних можливостей міфу, однак водночас — й одна з форм іронічної деміфізації. Подекуди потік оповіді про буття президента виносить на поверхню начебто збережені пам'яттю голоси очевидців: то людини, що непомітно прослизнула у президентський палац, то служниці, мимохідь зґвалтованої президентом, то повії, якій звеліли грати перед ним роль невинної школярки.

Міф наче твориться у нас на очах: він ще не застиг, не зцементувався, не перетворився на «незаперечний факт». У ньому наявні щілини, завдяки яким його можна розколоти. Адже маємо справу не з одним, а водночас із кількома різновидами міфу — офіційним, що його розповсюджують сам диктатор і підвладні йому інституції, та апокрифічним.

Примітно, що піддані віддають перевагу саме апокрифам, за якими диктатор безцільно волочить по залах палацу величезні пласкі ступні; за якими охоче здирає шкіру з непокірних; за якими завжди перебуває в оточенні паралітиків та прокажених; за якими безсоромно обкрадає власну державу і, щоб замести сліди, наказує знищувати сотні ні в чому не винних дітей. Але дивним чином президентові всі ці його злочини якось не шкодять. Подекуди навіть навпаки — сприяють: в очах підданих він починає виглядати фігурою вельми суперечливою і тому непересічною, — може, навіть складною і глибокою.

Президент й справді здатен використати епідемію чуми, щоб звільнитися від іноземної опіки; він щиро любить свою матір, навіть самовіддано її доглядає, а коли вона все-таки помирає, вперто бореться за її канонізацію.

З одного боку, він панічно боїться свого народу, а з іншого — непохитно впевнений у тому, що народ його любить і що правитель він хоча й суворий, однак справедливий. І в наявності цієї непохитної віри полягає рішуча перевага президента над людьми з його оточення — навіть над шефом таємної поліції Хосе Ігнасіо Сайєнсом де ла Баррою, який не тільки значно розумніший, а й значно освіченіший за свого пана.

На відміну від президента, де ла Барра — зухвалий і ясно дає собі в тому звіт, що його зверхник давно вже перетворився на старого маразматика. Але відібрати у того маразматика владу де ла Барра не наважується, бо добре знає, що його самого нація ненавидить, президента ж — по-своєму любить...

Коли під час чергового заколоту де ла Барра сказав, що це — кінець, президент відповів: «Ви помиляєтесь, Начо, у мене лишається ще народ...» І, як це не дивно, він виявився правим: де ла Барра загинув, а старець не лише вцілів, а й переміг. Переміг саме тому, що був фігурою екзистенціальною; де ла Барра ж загинув, бо був «лише» соціальним гнобителем. Навіть Сталін, слід гадати, не втримав би своєї безмежної влади, якби не був володарем у значній мірі езистенціальним...

«Стоячи на Військовій площі, ми, як завжди,