Клайв Стейплз Льюїс - Подорож Досвітнього мандрівника

Починається там край Сходу.

— Не знаю, що воно означає. Але ці слова зачарували мене на все життя.

Після короткої мовчанки Люсі запитала:

- І де ми зараз, Каспіяне?

— Капітан пояснить краще, — мовив Каспіян, тож Дриніян витяг карту і розгорнув її на столі.

— Ми ось тут, — сказав він, вказавши пальцем. — Принаймні були сьогодні опівдні. З Кер Паравелу нас вів легкий вітерець, ми пройшли північніше від Ґальми, але прийшли туди наступного дня. Тиждень стояли в порту, бо грав Ґальми влаштував на честь Його Величності великий турнір, де той переміг силу силенну лицарів…

- І сам добряче звалився кілька разів, Дриніяне. У мене ще залишилось кілька синців, — вставив Каспіян.

— …І переміг силу силенну лицарів, — з усміхом повторив Дриніян. — Ми думали, графові буде приємно, якщо Його Королівська Величність одружиться з його дочкою, та з цього нічого не вийшло…

— Зизоока й веснянкувата, — пояснив Каспіян.

— Бідолашна, — зітхнула Люсі.

— Тож ми попливли з Ґальми, — продовжував Дриніян, — більшість часу протягом наступних двох днів стояв штиль, тож ми мусили веслувати, а тоді знову повіяв вітер — до Теребінтії ми дісталися аж на четвертий день після Ґальми. Їхній король вислав нам попередження не швартуватись, бо в Теребінтії панувала хвороба. Ми обійшли мис і пришвартувались у гирлі річки, далеко від міста, де й набрали прісної води. Далі ми три дні чекали південно-східного вітру, аж доки рушили у напрямі Семи Островів. Третього дня нас наздогнали пірати — судячи з устаткування корабля, теребинці, та, побачивши, що ми добре озброєні, відступили після кількох стріл з обох боків…

— А ми повинні були наздогнати їх, захопити і повісити мерзотників, — втрутився Рипічип.

— За п’ять днів ми побачили Муйл — найзахідніший із Семи Островів. На веслах ми перетнули пролив і в присмерку прийшли до Редгейвена на острові Бренн, де нас чудово зустріли і вдосталь напакували харчами та водою. Редгейвен ми покинули шість днів тому і розвинули просто чудову швидкість, тож сподіваюсь, Самотні Острови ми побачимо післязавтра. Підсумок — ми близько тридцяти днів у морі і відпливли від Нарнії більше, ніж на чотириста льє.

— А що після Самотніх Островів? — запитала Люсі.

— Ніхто не знає, Ваша Величносте, — відповів Дриніян. — Може, Самотні Острови нам підкажуть.

— У наші часи не підказали, — кинув Едмунд.

— Якщо так, — мовив Рипічип, — після Самотніх Островів починається справжня пригода.

Каспіян запропонував перед вечерею показати корабель, та Люсі замучила совість, тож вона сказала:

— Я, мабуть, піду до Юстаса. Морська хвороба — це жах, самі знаєте. Якби зі мною був мій цілющий напій, я б його вилікувала.

— Він у тебе є, - сказав Каспіян. — Зовсім забув про це. Коли ти залишила його, я подумав: це можна вважати одним із королівських скарбів, тож взяв із собою. Бери, якщо вважаєш, що скарб можна змарнувати на таку дурницю, як морська хвороба.

— Я візьму лише краплю, — сказала Люсі.

Каспіян відчинив одну зі скринь під лавкою і витягнув звідтіля прегарну діамантову фляшку, так добре знайому Люсі.

— Бери те, що належить тобі, королево, — сказав він. А тоді всі вийшли з каюти назовні.

На палубі з обох боків від щогли розташувалося два великих подовгастих люки, і обидва були відчинені — як завжди у погідний день, щоб світло та повітря сягали закамарків корабля. Каспіян повів усіх вниз трапом крізь люк за щоглою. Товариство опинилося у приміщенні, де від борту до борту тягнулися веслярські ослони, а світло пробивалося крізь дірки для весел і танцювало на стелі. Звісно, корабель Каспіяна не був якоюсь жахливою галерою з веслярами-рабами. Весла використовували лише коли стихав вітер або для того, щоб заплисти чи виплисти з гавані, а веслували всі по черзі, крім Рипічипа, бо його лапки були надто короткими. Простір під лавками по обидва борти був вільним для ніг веслярів, натомість центр займала заглибина, що сягала аж до кілю, напхана всякою всячиною: лантухами з борошном, діжами з водою та пивом, бочками з солониною, глечиками з медом, шкіряними пляшками з вином, купами яблук, горіхів, сирних голів, печива, ріпок, свинячими боковинами. Зі стелі — тобто з внутрішнього боку палуби — звисала яловичина та низки цибулі, а також гамаки, в яких погойдувалися вільні від служби матроси. Каспіян вів друзів слідом, переступаючи з лавки на лавку. Хоча переступав тільки він: для Люсі це було щось середнє між кроком та стрибком, а для Рипічипа — довжелезний стрибок. Нарешті вони дійшли до переборки з дверима. Каспіян відчинив їх і завів друзів до каюти, що містилася під каютами на кормі. Звісно, вона мала не надто приємний вигляд: низька, з похилими стінами, що сходилися докупи, тож підлоги тут майже не було, а шиби з товстого скла не відчинялись, оскільки були зануреними під воду. Коли корабель гойдався, вікна мінилися то золотом сонячного сяйва, то тьмяною зеленню морської товщі.

— Отут ми з тобою й поселимося, Едмунде, — сказав Каспіян. — Твоєму родичеві залишимо лежанку, а самі спатимемо в гамаках.

— Я благаю, Ваша Величносте, — сказав Дриніян.

— Ні, ні, друже, — мовив Каспіян, — ми вже це обговорили. Ви з Рінсом, твоїм помічником, керуєте кораблем і маєте безліч клопотів та турбот уночі, поки ми наспівуємо пісеньок чи розповідаємо історії, тож ваша каюта — на верхній палубі. Тут, унизу, нам із королем Едмундом буде дуже затишно. А як же наш незнайомець?

Юстас, зелений з лиця, насупився і запитав, чи є хоч якийсь натяк на те, що буря стихне.

— Яка ще буря? — запитав Каспіян, а Дриніян вибухнув реготом.

— Буря, молодий пане! — заволав він. — Та це ж найясніша погода, якої тільки можна бажати.

— Це ще хто? — роздратовано запитав Юстас. — Нехай забирається. У мене розколюється голова від його голосу.

— Я принесла тобі те, від чого стане краще, — мовила Люсі.

— Ох, іди геть, дай мені спокій, — забурчав Юстас. Проте краплю з фляшки проковтнув і, хоча й сказав, що рідина — несмачна (поки каютою розливався смачнючий запах), його обличчя набрало звичної барви вже за мить по тому, як проковтнув напій, і йому вочевидь покращало, бо замість волати про шторм та власну голівоньку, він заходився вимагати, щоб його висадили на берег, та погрожувати, що у першому ж порту висловить своє ставлення до них британському консулові. Зате коли Рипічип запитав, що ж то за ставлення і як його висловлюють (мишак вирішив, що йдеться про новий спосіб влаштовувати поєдинки), Юстас спромігся відповісти лише:

— Тільки дурні цього не знають.

Нарешті вдалося переконати Юстаса,