Тарас Богданович Прохасько - Лексикон таємних знань

Іржі витворили свою феноменологію, ми повернули свою онтологію від буття до життя, а понад усім поставили прозу, поруч з Божим задумом.

Іржі жив прозово. Прозовість була його сутністю, а прозу він вважав ознакою живості. Що це його проза, я бачив ще на початку літа, коли ми поїхали на одну ніч до міста. Переходили подвір’я, минали ґаражі, дерева, перекладини, смітники; пух тополь, перемішаний з піском, лишався ще навколо випуклого коріння найбільших дерев. Усе це, сказав він, - ці подвір’я, ґаражі, дерева, перекладини, смітники, пух тополь на корінні найбільших дерев, освіт лення, стан атмосфери, температура, навіть географічна широта - все це проза Гандке. Я подумав, що ми справді живемо у чужій прозі, чужою прозою, для чиєїсь і за чиєюсь прозою. Але тільки доти, поки не придумаємо своєї (випус тимо тотипотентність, назвемо неназване, виберемо невиб ране, уможливимо неможливе). Вчитися ціле життя, не роблячи ніяких висновків. Йому дуже подобалась Анна. Для неї він не шкодував навіть найголовніших своїх речей. Іржі, його кімната, все, що попадає в кадр, дуже нагадували рекламні знімки честерфільда. Вчитися, не роблячи виснов ків, - це він сказав Анні, коли ми, сидячи у завеликому ресторані коло озера, курили честерфільд і говорили про його рекламу, життєву естетику, видумували до цієї серії знімків якесь узагальнююче мотто. Він знав Анну ліпше, ніж я, казав мені, чого я навчуся від неї, хоч я познайомив їх щойно в середині літа.

Кожного разу, коли режим оголошував надзвичайний стан, мене затримували, арештовували і вивозили в спеціальний табір за містом. Ніякого суду чи присуду не було. В таборі незле годували, були озеро, бібліотека, привозили пиво. Лиш не дозволялося виходити нікуди поза межі. Там інтернували людей не небезпечних, а неприємних режимові. Мій дід був офіцером у армії, що існувала перед теперішнім режимом, а сам я брав участь у перформенсах забороненої екологічної організації. Це стало присудом.

Цього року літо було надзвичайно гарячим, зрештою, тепло дотривало до кінця жовтня. Вода у ріках навіть не охолоджувалася за ніч, мури додатково нагрівали щоночі повітря у місті, бачення ставало зеленавожовтим від інтенсивності опромінення, а майже всі комахи дали по кілька додаткових ґенерацій, котрі співіснували. Панувала алергія на справжній туман неприкаяного пилку, бо рослинам бракувало навіть того мінімуму вологи, щоб запилитися, і незреалізовані пилкові зерна кочували і відмирали цілими жмутками. Я дуже не хотів до табору. Мене врятувало те, що я перестав приходити на кафедру, зробилося нецікаво. Тому мене не змогли знайти в перший день надзвичайного стану. Його оголосили вранці, а по обіді я вже від’їхав досить далеко в бік гір на поїзді. Поїзд був на диво порожнім, їхало лиш декілька садівників, які поспішно верталися з фруктами за перевал, бо всі торги позакривали. Я купив у них за безцінь цілий наплічник морелів. У поїзді було дуже гаряче, я цілий день і всю ніч просидів у тамбурі при відчинених дверях. Медитуючи, я часто бачив лет ландшафтів, предметів, будівель, а тоді, дивлячись неперер вно на рух всього, що поза поїздом, я, мабуть, замедитував. Я навіть не курив. Потім з якогось вагона прийшов до тамбура один мій приятель, ентомолог. Ми познайомилися з ним після того, як ночували на різних боках однієї скелі, за кілька метрів один від одного, не знаючи про це. Вранці ми побачилися і з’ясували, що маємо однаковий спосіб долання депресії - без жодних приготувань, залишивши все недо кінченим, нічого не беручи з собою, дістатися до цих скель, видряпатися наверх і там, незалежно від пори року, пере ночувати - сидячи, стоячи, часом лежачи, але завжди тримаючись і завжди сплючи. Пізніше я віддав йому свою лабораторію, щоб переховуватися від якоїсь мобілізації.

Ентомолог розказав мені про пансіонат пані Вікі. Я добре знав ту станцію ще з часів, коли вивчав флору залізничних колій, різні принесення, занесення, перенесення, їздив від станції до станції на драбинках товарних вагонів. На горі там була цитадель. Справжнє диво фортифікації початку століття. Вона була навіть озброєна гарматами, а на гору зі станції виїздив фунікулер. Цитадель ні разу не знадобилася, всі лінії фронтів оминали її, врешті ґарнізон вивели, а в кількох бастіонах влаштували люксусовий готель. Мені там дуже сподобалося, я винаймав номер у кулеметному дзоті, вже за цитаделлю, ніби окремий будиночок. Одного разу Анна чекала мене в ньому кілька днів, коли я рушив пішки далі в гори, вбік від колії, вслід за якоюсь експансивною популяцією, залишивши Анну, котра поїхала зі мною на цілий польовий сезон. Іншим разом ми були там узимку, відразу після Різдва. Були страшенні морози, ми їздили на санях, сани ночували в кімнаті, стіни довго розмерзалися, Анна їла сніг, ми опалювалися на горі, гріли одяг біля печі перед тим, як вбратися, всі говорили тільки про мороз, Анна не дозволяла собі курити, дзеркало висіло якось високо, і вона, розробляючи серію актів для нового альбома фото графій, мусила ставати на крісло, і я дивився на її дивовижні пози, на грубезні капчурі на ногах, напалюючи піч до світіння кахлів вилежалими буковими дровами, ми мали з собою багато ґрейпфрутів, робили зі знятої шкірки попіль нички для ліжка, пообвітрювали губи і поморозили руки, шклянку із спиртним треба було перехиляти далі за губами, бо вони пекли від спирту, а в руки Анні я втирав крем, хоч ми мусили робити на ліжку шатро з ковдри, нагріваючи собою хоч трохи повітря, запах крему завжди перебивався запахом Анни і моїм. Якось ми купили трохи заморожених сливок. Змерзлі, вони майже такого смаку, як і свіжі. Коли ж розмерзалися, то ставали зовсімзовсім іншими. Ми думали, що теж перероджуємося щоразу, коли відігрівалися після наскрізного холоду, який робив болючовідчутною кожну клітинну стінку цілого тіла. З протилежного від станції боку гори дорога, обсаджена дуже чорними на тлі снігу покруче ними сливками, вела від цитаделі у тісний з вигляду закуток, подібний на кімнату, бо зі всіх боків замкнутий скелями. Але там вміщалося озеро, досить велике. На березі стояло кілька дуже мальовничих хаток, в одній був шинок, навпроти кожної хатки був довгий дерев’яний пірс з прив’язаними човнами. Трохи далі, вздовж берега, далеко одна від одної, виглядали з гущавини гірської сосни двоповерхові вілли - рештки передвоєнного санаторію. Виявляється, пансіонат пані Вікі був останнім з цілої низки.

Я ще не знав, де оселюся, а ентомолог, рекомендуючи саме те місце, сказав, що у пані Вікі всі такі ж утікачі, як я. Прізвище мого діда