Ярослав Гашек - Пригоди бравого вояки Швейка

вам ту бубнову вісімку, коли в мене взагалі жодної бубни немає, а лише старша піка і хреста. Ви, бордельний кавалере.

— То ви, хитруне, повинні були грати тотус[7], — усміхнувся Швейк. — Це зовсім так, як одного разу у Вальші внизу в ресторані один такий валуйко мав тотус, але не користався цим, а весь час відкладав найменші до ренонсу і пускав кожного на мізерку. А які мав карти! Усіх мастей, найстарші. Я й тепер нічого з цього не мав би, коли б ви грали тотус, як було і тоді. І ніхто з нас теж нічого б з того не мав; все йшло б довкола, а ми платили б і платили б. Я нарешті тоді не витримав та й кажу: «Пане Герольд, будьте такі ласкаві, грайте тотус і не дурійте». Але він на мене як визвірився, кожному, каже, вільна воля грати як хоче. Ми б, каже, краще проти вітру не дмухали, бо він скінчив університет. Але це йому дорого коштувало. Шинкар був наш добрий знайомий, офіціантка була з нами в дуже інтимних стосунках, а патрулеві розтовкмачили, що так і так, і все було в повному порядку. В першу чергу, сказали ми, з його боку дуже нечемно кликати вночі патруль і порушувати нічний спокій тільки через те, що він десь перед кнайпою посковзнувся на ожеледі, їхав носом по тротуару, аж поки його не розбив; ми ж його, боронь Боже, і пальцем не торкнули, хоч він грав мар’яж по-шахрайськи, ну, а коли ми це виявили, тут вже ніде правди діти, він так швидко утікав, аж носом запоров. А що ми до нього ставилися просто-таки по-джентльменськи, підтвердили і шинкар, і офіціантка, бо він на ніщо інше не заслужив. Сидів завжди від сьомої години вечора аж до півночі за однісіньким кухлем пива і склянкою содової води та корчив з себе бозна-яке цабе, бо, бачите, він був професором університету, а на мар’яжі розумівся, як свиня на перці. Так, отже, хто тепер здає?

— Зіграймо «прикупного», — запропонував кухар-окультист, — шістка і дві.

— То краще розкажіть нам, — сказав фельдфебель Ванєк, — про перевтілення душ, так, як це ви розповідали дівчині в кантині, коли розбили собі носа.

— Про мандрівку душ я вже чув, — відізвався Швейк. — Мені свого часу теж забандюрилося, пробачте за слово, взятися до того самоосвічування, щоб не плентатися десь у хвості. І пішов я до читальні промислової спілки в Празі. Але тому, що я «на те свято надів стару лату» і виблискував голим задом, я так і не допхався до тієї самоосвіти. Мене туди не пустили, — «просимо, кажуть, вашу милість забиратися геть, поки цілі», — бо вони думали, що я прийшов їхні пальта красти. Тоді вже я по-святковому напіжонився і пішов до музейної бібліотеки{6}. Там ми з одним товаришем дістали книжку про перевтілення душ. Я вичитав у цій книжці, що один індійський цісар, коли стріпнув ногами, перетворився в свиню, а коли цю свиню закололи, він перемістився у мавпу, з мавпи — у борсука, а з борсука нарешті став міністром. Потім у армії я переконався, що в цьому мусить бути трохи правди, бо хто тільки мав якусь зірку на комірі, називав солдатів або морськими свиньми, або взагалі якимось іншим звірячим назвиськом. Отже, згідно з цим можна думати, що тисячі років тому ці прості солдати були якимись великими полководцями. Але на війні така мандрівка душ незвичайно дурна річ. Казна-скільки перемін зробить людина, перш ніж стане, скажімо, наприклад, телефоністом, кухарем або піхотинцем. І раптом його розірве граната, а душа його переселиться в якусь артилерійську кобилу. Але і тут місця ще не зогріє, як у батарею, коли вона займає якийсь горбок, знов лупне снаряд і заб’є цю кобилу, в яку втілилась душа небіжчика. Тепер душа миттю переселяється у якусь обозну корову, з якої зроблять ґуляш для вояків, і душа з цієї корови зараз же перелізе в телефоніста, а з телефоніста…

— Я дивуюся, — сказав телефоніст Ходоунський, явно ображений, — чому саме я повинен служити мішенню для дурних жартів.

— А той Ходоунський, що має приватну детективну контору з всевидячим оком святої трійці, це, бува, не ваш родич? — невинно спитав Швейк. — Я дуже люблю приватних детективів. Мені свого часу довелося служити в армії з одним приватним детективом на прізвище Штендлер. У нього була якась шпичаста голова, і наш фельдфебель завжди говорив, що за двадцять років він бачив багато шпичастих військових голів, але така навіть і уві сні не могла йому привидітися. «Слухайте, Штендлере, — завжди говорив фельдфебель. — Якщо б цього року не було маневрів, то ота ваша шпичаста голова навіть і для армії була б зовсім непридатна, але тепер, коли прийдемо в околиці, де не буде жодного кращого орієнтира, артилерія принаймні буде пристрілюватися на ваш ґудзь». Ну, і поварив же він із бідолахи воду. Іноді на марші посилав його на п’ятсот кроків вперед, а потім командував: «Напрям — шпичаста голова». Взагалі тому панові Штендлеру і як приватному детективу страшенно не щастило. Бувало, частенько у кантині розповідав нам, які йому часом траплялися заморочливі справи. Прибігає, скажімо, до нього ошелешений клієнт і доручає вислідити, чи його дружина з кимось там не знюхалася. А якщо вже знюхалася, то з ким знюхалася, де і як знюхалася. Або навпаки, якась там ревнива баба захотіла вислідити, з ким її чоловік шляється, щоб мати підстави зчинити йому дома ще більший, ніж звичайно, шкандаль. Той Штендлер був людиною освіченою, про порушення подружньої вірності говорив тільки вишуканими словами і завжди мало не плакав, коли розповідав нам, як клієнти вимагали від нього, щоб він зловив «її» або «його» на гарячому. Хтось інший, може б, і радів, накривши таку парочку in flagranti[8]. Йому б і очі вилазили від такого видовища, але пан Штендлер, як він оповідав, ходив потім сам як прибитий.

Він завжди говорив у дуже вишуканому тоні, що не міг вже навіть і дивитися на ту свинську розпусту, а нам бувало від тих його розповідей про всякі пози, в яких він не раз застукував парочки, аж слина з губи текла, як тому псові, коли повз нього несуть варену шинку. Не пускають нас, бува, з казарми, ось він нас і розважає. «От так я, — казав, — бачив ту і ту панійку з тим і тим добродієм…» І адреси нам давав. Але при тому ніколи його не опускав смуток. «Скільки я, —