Джоан Роулінг - Гаррі Поттер і таємна кімната

Гаррі, відчувши, що його обличчя аж палає, заперечив:

- Хоч би що ти чув про мою велич, то все дурниці. Я навіть не найкращий першокласник у Гоґвортсі, а от Герміона...

Але раптом Гаррі затнувся, бо згадка про Герміону засмутила його.

- Гаррі Поттер сором'язливий і скромний, - шанобливо вимовив Добі, а його круглі очі аж сяяли. - Гаррі Поттер навіть не згадує про свою перемогу над Тим-Кого-Не-Можна-Називати.

- Над Волдемортом? - перепитав Гаррі.

Добі сплеснув долонями, підняв руки над своїми кажанячими вухами і простогнав:

- Ой, не називайте цього імені, паничу! Не називайте цього імені!

- Перепрошую, - швиденько вибачився Гаррі. - Я знаю багатьох людей, які не люблять його називати: мій приятель Рон...

Гаррі знову затнувся. Згадка про Рона теж завдала йому болю.

Добі нахилився до Гаррі, і його очі були великі, мов фари.

- Добі чув, - прохрипів він, - що Гаррі Поттер удруге зіткнувся з Лордом Темряви всього кілька тижнів тому... Чув, що Гаррі Поттер врятувався знову.

Гаррі кивнув, а очі Добі зненацька заблищали від сліз.

- Ох, паничу! - роззявив він рота, витираючи обличчя кутиком своєї брудної наволочки. - Гаррі Поттер хоробрий і відважний! Він стільки разів безстрашно перемагав! Але Добі прийшов захистити Гаррі Поттера, попередити його про небезпеку, навіть, якщо за це Добі й доведеться прищемити собі вуха дверцятами духовки... Гаррі Поттер не повинен повертатися до Гоґвортсу!

Запала тиша, яку уривав тільки стукіт ножів і виделок унизу та далекий гул голосу дядька Вер-нона.

- Щ-що? - затнувся Гаррі. - Але ж я мушу повертатися - першого вересня починаються уроки. Я тільки цього й чекаю. Ти не знаєш, як мені тут важко. Я тут чужий. Я належу до твого світу - до Гоґвортсу.

- Ні, ні, ні! - запищав Добі, так енергійно захитавши головою, що аж вуха заляскали. - Гаррі Поттер має лишатися в безпечному місці. Він надто видатний, надто добрий, щоб усі ми його втратили. У Гоґвортсі Гаррі Поттерові загрожує смертельна небезпека.

- Чому? - здивувався Гаррі.

- Бо є змова, Гаррі Поттере. У Гоґвортській школі чарів і чаклунства цього року стануться найжахливіші речі, - прошепотів Добі, і раптом затремтів з голови до п'ят. - Паничу, Добі давно про неї знає. Гаррі Поттер не повинен ризикувати собою. Він надто важливий для всіх, паничу!

- Які найжахливіші речі? - відразу запитав Гаррі. - Хто їх задумав?

Добі кумедно похлинувся, а тоді шалено забився головою об стіну.

- Годі! - вигукнув Гаррі, схопивши ельфа за руку. - Ти не можеш сказати, я розумію. Але чому попереджаєш мене? - Раптом у нього в голові промайнула не надто приємна думка. - Стривай, а це не пов'язане як-небудь з Вол... перепрошую, з Відомо-Ким? Просто кивни і все, - додав він поспіхом, бо голова Добі знову небезпечно наблизилася до стіни.

Добі заперечно похитав головою:

- Ні, це не Той-Кого-Не-Можна-Називати, паничу. Добі вирячив очі й немов намагався натякнути на щось, та Гаррі ніяк не міг здогадатися.

- Може, у нього є брат, га?

Добі захитав головою, а його очі стали ще більші.

- Ну, тоді я не знаю, хто ще спроможний загрожувати мені у Гоґвортсі, - сказав Гаррі. - Адже там є Дамблдор, - ти ж знаєш, хто такий Дамблдор?

Добі шанобливо схилив голову.

- Албус Дамблдор - найкращий директор за всю історію Гоґвортсу. Добі це знає, паничу. Добі чув, що Дамблдор своєю силою не поступався Тому-Кого-Не-Можна-Називати в пору його розквіту. Але, паничу, - Добі перейшов на змовницький шепіт, - є сили, що їх Дамблдор не... сили, що їх жоден порядний чарівник...

І, перше, ніж Гаррі встиг його зупинити, Добі зіскочив з ліжка, схопив настільну лампу і почав лупцювати себе по голові, пронизливо скрикуючи.

Внизу зненацька запала тиша. Через дві секунди Гаррі, серце якого несамовито гупало, почув, як дядько Вернон вийшов у коридор і гукнув:

- Мабуть, Дадлі знову не вимкнув телевізора. От шибеник малий!

- Мерщій!.. У шафу! - зашипів Гаррі, схопив Добі, запхнув його туди, зачинив дверцята і кинувся на ліжко саме тієї миті, коли повернулася дверна клямка.

- Що... ти... в біса... тут виробляєш? - прохрипів, зціпивши зуби, дядько Вернон, дивлячись упритул на Гаррі. - Ти щойно перепаскудив мені анекдот про те, як японці грають у гольф. Ще один звук, і ти, хлопче, пошкодуєш, що народився!

Він рішуче попрямував із кімнати.

Гаррі, тремтячи зі страху, випустив Добі з шафи.

- Бачиш, як тут мені? - сказав Гаррі. - Бачиш, чому мені треба вертатися до Гоґвортсу? Це єдине місце, де я маю... ну... думаю, що маю, друзів...

- Друзів, які навіть не пишуть Гаррі Поттеру? - лукаво запитав Добі.

- Я думаю, вони просто... Стривай! - раптом спохмурнів Гаррі. - Звідки ти знаєш, що мої друзі мені не пишуть?

Добі зачовгав ногами.

- Гаррі Поттер не повинен сердитися на Добі... Добі робив це з найкращих міркувань...

- Ти перехоплював мої листи?

- Добі має їх із собою, - відповів ельф. Спритно відступивши чимдалі від Гаррі, він витяг з-під своєї наволочки велику паку конвертів. Гаррі міг розрізнити рівненький почерк Герміони, невиразне Ронове письмо і навіть закарлючки, які нашкрябав, мабуть, Геґрід, гоґвортський лісник.

Добі тривожно кліпав очима.

- Гаррі Поттер не повинен сердитися... Паничу, Добі сподівався... що Гаррі Поттер подумає, ніби друзі забули про нього... і не захоче вертатися до школи...

Гаррі його не слухав. Він хотів забрати листи, але Добі відскочив від нього.

- Паничу, Гаррі Поттер отримає їх, якщо пообіцяє Добі не повертатися до Гоґвортсу. Ой, паничу, ви не повинні наражатися на ту небезпеку! Скажіть, що не повернетеся, паничу!

- Ні, - розсердився Гаррі. - Віддай мені листи моїх друзів!

- Тоді Гаррі Поттер не лишає мені іншого виходу, - засмучено вимовив ельф.

Гаррі не встиг навіть ворухнутися, а Добі вже кинувся до дверей у спальню, відчинив їх - і помчав сходами донизу.

Гаррі, якому закрутило в животі й пересохло в роті, кинувся за ним, намагаючись бігти якомога тихіше. Він перестрибнув останні шість сходинок, по-котячому приземлився на килим у коридорі і роззирнувся, шукаючи Добі. З їдальні долинав голос дядька Вернона: "...розкажіть Петунії той смішний анекдот про американських слюсарів, містере Мейсоне, їй так кортить почути...»

Гаррі побіг коридором до кухні й відчув, як йому опустилося серце.