Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

Сови, Ру і Кенги — цей тягар іще нічого не важить і несеться легко і з вистрибом. І хтозна, може, Мілн-молодший тому й зумів, хай і в 52, таки віднайти своє Зачароване Місце, що Пух додержав колись даної обіцянки його не покинути?

В одному можна мати тверду певність: держатиме він її всім — і завжди. Навіть коли йому буде дев'яносто дев'ять.

Січень 2002 року

«Прочитай мене»[3]

Колись давно — майже півтораста років тому, коли й прабабусі твоєї не було ще на світі, — жила собі в Англії дівчинка на ймення Аліса Ліддел.

Аліса мала тата, маму, двох сестричок і кицьку Діну. А ще в неї була гувернантка, яка мешкала в них у домі спеціально, аби навчати сестричок Ліддел гарних манер. Бо ж не так-то воно легко, — навіть якщо ти вже опанувала всі чотири арифметичні дії й умієш провідміняти іменник «миша», — затямити назубок оті незліченні правила повсякденної ґречности: як робити при знайомстві кніксен, і як за столом ніколи не брати першого кусня собі (навіть коли на солодке подають сливовий пудинґ!), і як ніколи не зачіпати дорослих першою, а мовчати, поки вони самі заговорять до тебе, і як розмовляти правильною й гарною мовою, геть-таки зовсім без слів-паразитів (ти ж бо знаєш, як важко їх позбутися, усіх отих «ну» та «карочє»)… На кожен твій крок існує якесь неписане правило: порушиш — зостанешся не тільки без десерту, а й без обіду взагалі!

Атож, життя в тогочасній Англії аж ніяк не було просте — ні для дітей, ні для дорослих. Країною тоді правила королева Вікторія, і правила страх як довго, довше за будь-кого з британських королів: аж шістдесят чотири роки, від 1837-го по 1901-й! Уся та доба згодом дістала в історії назву «вікторіанської». Коли англійці тепер кажуть на щось чи на когось «вікторіанський», це те саме, що сказати — незворушний і застебнутий на всі ґудзики. Сама королева була якраз такою — незворушною та вельми суворою особою, й, напевно, ні разу за всі ті шістдесят чотири роки не засміялася вголос. Коли в її присутності хто-небудь із придворних мав необережність пожартувати, королева тільки глипала у відповідь крижаним поглядом і відповідала: «Нам не смішно». (Їй слід би було, звісно, сказати «мені», але всі королі, бач, мають звичку говорити про себе в множині — так їм легше уявляти себе не однією людиною, а цілим народом відразу, без чого вони не можуть бути королями).

Ось у таку невеселу та церемонійну добу припало жити Алісі Ліддел!

Усі ігри тоді були тихі й малорухливі, придумані навмисне, аби діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу. Та не дуже й побігаєш так убраною, як тоді вбирали дівчаток — зашнуровуючи й застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим для них вважався крокет — дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні клюшки, молотками маленькі м'ячики до маленьких пронумерованих ворітець, а коли м'ячик закочувався в ямку, посилали служку його вийняти, а самі стояли й чекали. Але й така забава випадала далеко не щодня. Переважно чемні дівчатка просиджували тихо, як мишки, за настільними іграми — картами або шахами.

Хоч Аліса й була дівчинкою безперечно чемною, і добре вчилася в школі, й слухняно завчала напам'ять десятки неймовірно нудних, повчальних і патріотичних віршиків зі шкільної читанки, проте вона не вельми любила довго сидіти на одному місці. Їй-бо до всього на світі було цікаво, і невситима її допитливість раз у раз брала гору над добрим вихованням.

І ось тут настав час розповісти про найголовніше. Про те, що, крім тата, мами, сестер, гувернантки й кицьки Діни, в Аліси Ліддел був улюблений і вірний друг — пан Чарлі. Тобто насправді його звали Чарльз Лутвідж Доджсон, а що він трохи затинався, то, рекомендуючись незнайомим, вимовляв своє прізвище як «До-до-доджсон», тож сестрички Ліддел і прозвали його — Додо (так зветься один вимерлий вид великих, смішних і незграбних птахів). Але пан Чарлі нітрохи на таке прізвисько не ображався, бо, сам бувши неабияким витівником, залюбки перекручував на різні лади не тільки власне ім'я, а й усі назви, пісеньки й віршики, які лиш трапляли йому на слух — особливо ж довжелезні поемища з Алісиної читанки.

Дівчатка Ліддел лягали зо сміху (а гувернантка їхня в цей час, мабуть, губи кусала від злости!), коли милий, любенький-дорогенький, дуже-дуже коханий Чарлі-Додо починав бавити їх своїми віршовими дражнилками! Невтомний на прекумедні вигадки, в усіх іграх він був Алісі та її сестрам найпершим товаришем — дарма що в гості приходив як товариш їхнього тата. Адже пан Чарлі був не просто собі Додо, а професор найславнішого університету Англії — Оксфордського, і викладав математику й логіку в тому самому Коледжі Христової Церкви, де Алісин тато був ректором. Ба більше — професор Доджсон мав священичий сан! І такий поважний чоловік, підтикавши довгу чорну рясу, годинами бігає по лужку та регочеться з дітлахами! Не інакше як світ кінчається! — нишком обурювалась Алісина вікторіанська гувернантка, але що вона могла вдіяти?

Дорослі здебільшого таки вважали професора диваком, хоч він і написав для них силу-силенну премудрих книжок з математики й логіки. Коли скласти всі ті книжки докупи, то за всеньке професорове життя (а номер він 1898 року, мавши 66 літ) набереться близько двохсот томів, тобто аж п'ять полиць — ціла тобі бібліотека! І зовсім осібно — на окремій полиці — стоятимуть кілька, що не містять ні формул, ні креслень, і підписані не справжнім професоровим іменем, а прибраним (інакше, псевдонімом) — Люіс Керрол. А вже серед тих найосібнішими будуть оці дві повісті про Алісу, що їх, зведені разом під одною обкладинкою, ти тримаєш зараз у руках.

Усе почалося з того, що одного спекотного літнього дня пан Чарлі вибрався з Алісою та її сестрами на прогулянку човном по річці. Той день — 4 липня 1862 року — назавжди ввійшов в історію світової літератури. Бо там, на воді, сидячи за веслами, Чарлі-Додо розповів Алісі найхимернішу казку, яку їй будь-коли траплялося чути. Так народився великий англійський письменник — Люіс Керрол.

У казці мовилося про неї саму, Алісу: про те, як вона раз погналась була за білим кроликом — і опинилася в підземній країні, зовсім неподібній до тієї, в котрій жила з татом і