Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

обхопив себе за плечі. Бакенник тим часом прикрутив знову ліхтар, підняв жердину і, потягнувшись до бакена, тицьнув язиком полум’я в каганець.

Зайнялося одразу, і так потужно, що Розвіяр примружився. Бакен, що врятував його від смерті, був маленьким і круглим, і дивлячись на нього збоку, Розвіяр здивувався: як можна було сидіти на такій нікчемній дерев’янці?

— Мені ще три вогні, — пробурмотів бакенник. — Припізнився сьогодні, ой… Пішли! Ну!

Закрутився барабан, спершу повільно, тоді все швидше. Усередині бігли пліч-о-пліч темні звірі, Розвіяр не міг їх як слід роздивитись. По боках човна заляскали лопаті.

— От уже ж, — бурмотів бакенник. — А я все випив майже… Ну от на дні лишилося. На!

Він кинув фляжку, Розвіяр не піймав її, і фляжка впала на дно човна.

— Руки діряві, — сказав бакенник. — Ну ж бо пий… А то…

Розвіяр із третьої спроби відкрутив кришку. Рідини у флязі було й справді на дні, а пахла вона гостро та ядучо. У Розвіяра сльози навернулись на очі.

— Пий, ну! — квапив бакенник.

Розвіяр випив. Одразу нічого не відчув, але вже за мить йому стало краще; він побачив, як переможно висявають вогні Мірте, як відбиваються в кожній краплині, що зривається з гребної лопаті, і як віддаляється, погойдуючись на воді, запалений бакен.

— Хто ти такий, га?

— Розві…яр.

— Юнга? Матрос?

— Нє. Ні.

— А хто?

Розвіяр закашлявся.

* * *

Вогні займались один по одному. Величезні їздові пацюки, замкнені в колесі, знали й виконували команди «Фру» та «Ну». Розвіяр заснув.

Він спав, скулившись на носовій лавці, не помічаючи ні холоду, ні світла. Море заколисувало його. Він спав, немов передчуваючи: життя буде довгим і треба набратися сил.

Його розбуркав чужий голос. Із напівмороку (біля Мірте ночі не бувають темними) виплив другий човен, і молодий сварливий голос окликнув бакенника:

— Гей! Ти б ще над ранок виїхав!

— Припізнився, буває…

— Буває… От сяде хтось на мілину, тоді тебе й підвісять за оце саме «буває»… Хто це в тебе?

Розвіяр заслонив обличчя ліктем — занадто яскравим здалося світло розпаленого ліхтаря.

— На бакені сидів. Я вже думав, потопельник.

— «На бакені»… навіщо підібрав його, тебе питаю? Мало клопотів? Мало тобі другого попередження?

— Ну помирав же, тобто на бакені… Зовсім ще хлопчисько.

Власник молодого сварливого голосу підігнав свій човен ближче.

— Гей, відповідай-но, хто такий!

— Розвіяр.

— Звідки взявся?

— За борт… упав.

— З якого корабля, ану, не брехати!

— З «Крилами».

— «Крилама» проходила сьогодні, — сварливий хмикнув. — Юнга?

— Ні.

— Щось мені не подобається цей один, — пробурмотів сварливий чоловік. — Ану… поглянь-бо на мене, шмарклю!

Розвіяр підняв голову. Сварливий чоловік дивився на нього з півтемряви, високо піднявши ліхтар.

— Старий, — сказав зміненим голосом. — Ану, поглянь на нього, тобі там ближче. Здається мені, що в нього гексава мармиза.

Бакенник, який підібрав Розвіяра, посвітив йому в обличчя ліхтарем. Розвіяр зажмурився.

Тихенько плескалася хвиля, торкаючи лопаті гребних коліс.

— Що? — сказав бакенник зміненим голосом. — Викинули з корабля, так?

Розвіяр знову почав дрижати. Сварливий лайнувся довго й незрозуміло.

— Не люблять вони, — пробурмотів бакенник. — Так. У них із цим… суворо.

Сварливий знову вибухнув лайкою. Обклав Розвіяра, тоді перекинувся на Золотих і далі лаявся без упину — монотонно. Очі його, звернені до сяйливого міста, блищали, мов у щура в барабані.

— А робити ж що? — спитав бакенник у простір. — Я й сам… У самого тимчасове право на проживання, два попередження, а з третім проженуть мене у три вирви… Що з тобою робити, хлопче? Куди дівати? У місто не можна… Та й тут теж негодяще місце для гекса, ох, Шуу тебе роздери…

Він закрутив головою, мов сподіваючись, що з хвиль підніметься раптом підходяще місце для Розвіяра.

— Викинь його, — сказав сварливий.

— Так, цей…

— Або відвези до маяка.

Бакенник похлинувся:

— Та він же несповна розуму! Хто його зна, що… Ганятися почне, або вб’є, і нічого йому за це не буде… Як тоді, коли він рибалку зарізав…

— Ну тоді викинь.

— Я ж не Золотий — людину в море викидати, — тихо сказав бакенник.

— Ну вези.

— Далеко, це ж пацюків ганяти, а вони й так заморені.

— Ну викинь, чого ти мені голову морочиш? Раніше треба було думати, перш ніж гексаня підбирати, старий дурню, утробина відрижка…

І знову ринув одноманітний потік лайки.

* * *

Одинока скеля здіймалась над водою камінним островом. Човен Розвіярового рятівника підійшов до нього вдосвіта, коли небо сіріло, гублячи зорі. Поблизу було чути, як тріщить і виє полум’я в прозорій чаші маяка.

— Ну от, — сказав бакенник. — Доля в тебе, хлопче, звісно… ех. Знав я одного гекса… Справжнісінький звір, звісно, але мені добряче допоміг… Ти йди. Мені повертатися треба.

Розвіяр переліз із корми на камінь. Бакенник ударив жердиною по борту:

— Ну! Пішли, хороші, давай!

Закрутилось колесо. Заляскали лопаті. Розвіяр постояв, дивлячись услід човну; острівець був крихітний, полум’я маяка стогнало, здавалося, над самою головою.

У камінні бігали стоноги, здоровезні, можливо, їстівні. Розвіяр посидів на камені, відпочиваючи. Він дуже втомився й ослабнув. Мимо, зовсім близько, пройшов пишно оздоблений корабель на світлих вітрилах — скоро він буде в Мірте… Якщо не затримають на митниці…

Розвіяр здогадався, що на нього дивляться. Повернув голову. На скелі позаду нього стояв напівголий старий у драній шкіряній спідниці. Тіло його, висохле й жилаве, у світлі маяка здавалося червоним, борода й сиве волосся стирчало навсібіч, ніби вінчик, а ніс, що виступав далеко вперед, був темно-лілового кольору.

Пришелепуватий голий старигань. Убив якогось рибалку, і вбивство зійшло йому з рук. Що казати про Розвіяра, якого вже одного разу на смерть присуджено?

Він сидів на камені й дивився на старого знизу вгору. Навіть не підвівся назустріч — не було сил.

Старий махнув рукою, владно наказуючи забиратися. Його ніс налився кров’ю, ставши майже чорним. Розвіяр сповз із уступу, позадкував у воду, намацуючи ступнями слизьке каміння. Далі зсуватися не було куди.

— Розумні вони, — зі злістю сказав старий. — Виродки!

Він розвернувся і попростував угору по камінню. Потилиця в нього була гола — здавалось, лисина ненароком сповзла зі звичного місця, як сповзають незручні капелюхи.

Біля самої підошви маяка старий обернувся. Скинув на Розвіяра шаленим оком, сперся руками в боки, усім виглядом показуючи обурення:

— Ну що? Чого тобі?

— Дайте… попити, — прошепотів Розвіяр. — Будь ласка.

* * *

Маяк був кістяний. Чи то голка велетенського морського їжака, чи то прямий бивень, а може, зуб. Високий, ізсередини порожній. Дерев’яна драбина, влаштована в порожнині, вела нагору — до бака, заповненого оливою, до ґнотиків і гвинтів, до