Андрій Анатолійович Кокотюха - Таємниця козацького скарбу

— Бо, за чутками, там привиди живуть.

Сказав — наче якоюсь перемогою похвалився.

І запитально подивився на київських гостей — як, мовляв, це вам?

— Ну, таке можна про будь-який будинок сказати, — посміхнувся Данило. — У мене тато різні старі будівлі відновлює. І про будинок цей я знаю, навіть бачив його. Стоїть там, на околиці, на пагорбі, з видом на річку.

— Бачити його всі бачили. А всередину хто заходив? — не дочекавшись відповіді, Льонька знову підніс пальця вгору. — О! Завдання дуже просте: той, хто пізно вночі витримає годину в цьому будинку, той може вільно ловити рибу на нашій території і того ми всі будемо поважати. Навіть до гурту готові прийняти.

Богдан недовірливо оглянув гурт нових знайомих.

— Ви хочете сказати, що кожен з вас і справді привидів серед ночі лякав?

— А ти не смійся, бугаю! — скривив рота Харитон. — Подивимось, чи будеш ти так само сміятися, коли вночі до того маєтку підеш.

— Хто вам сказав, що я туди піду? — здивувався Богдан. — Ми взагалі до вашої ватаги не збираємося вступати.

— Боїшся? — швидко запитав Князь Олег, і друзі зрозуміли: ось тепер вони нікуди не втечуть і на допомогу ніхто не прийде.

Перезирнулися вони. І, перш ніж Богдан відкрив рота, Данило швидко вигукнув, навіть руку підняв для чогось, мов школяр:

— Згодні! Згодні! Ніхто нічого не боїться!

— Тоді — прямо сьогодні! — сказав Гайдамака.

— А хіба завтра не можна? — втрутився Богдан. — Ми не відмовляємось, просто до завтра треба все обдумати, настроїтися, самі ж розумієте…

— Згода, — легко відповів Льонька. — Тоді завтра знайдете нас тут, і про все домовимось. Умови різні, те, се…

— Нехай так, — погодився Данило. Попрощавшись, компанії розійшлися в різні боки.

Друзі йшли мовчки, і коли річка лишилася далеко за спиною, Богдан зупинився і спитав Данька:

— Ти що, ненормальний? З глузду з’їхав? Запитав — і навіть за руку його так міцно стиснув, аж заболіло.

Розділ 5

Довгий, бо з нього ви дізнаєтесь, як зійшлися Розум і Сила

Мабуть, треба поки що залишити наших героїв на березі річки. Бо пора вже розповісти про дивну дружбу двох хлопчиків — Данила Ланового та Богдана Майстренка.

Були вони однолітки, жили в одному будинку і навіть у сусідніх під’їздах. Просто інтереси їхні були зовсім різні. І на перший, і на другий, і навіть на третій погляд спільного між цими двома хлопцями не можна було знайти. Якби не той випадок у скверику, ці двоє ніколи б не познайомилися.

Данько Лановий з дитинства любив книжки, і вже давно «проковтнув» книжки і про Тома Сойєра з Геком Фінном, і про Холмса з Вотсоном, і про острів скарбів, і про вершника без голови. Словом, не було книжки про пригоди, якої б він не прочитав — включно з казковими пригодами Пітера Пена та Гаррі Поттера.

Вчився Данько у спеціалізованій школі, старанно зубрив англійську мову і на день народження отримав від батьків свій перший персональний комп’ютер, на якому не грався в комп’ютерні іграшки, бо не любив їх і вважав марнуванням часу. Тобто Данило Лановий був типовий «книжковий» хлопчик.

Йому не вистачало тільки окулярів, хоча в школі його і без окулярів все одно називали Знайком. Не дражнили, навпаки — поважали і часто просили щось списати. Данько охоче давав. Однак не дуже добре давалася йому фізкультура. А це такий предмет, що не спишеш… І за тебе його, як задачку з математики, ніхто не зробить.

Кілька разів намагався пограти з хлопцями в футбол на шкільному подвір’ї, проте все закінчилося розквашеним носом, розбитим коліном, розідраною сорочкою і загальним сміхом. Навіть дівчатка реготали, хоча й дружно обтрусили запорошений одяг. Тож після такої ганьби Данько до футболістів і близько не підходив.

Інша справа — Бодя Майстренко. Вчився він у найзвичайнішій школі — не в тій, яка спеціалізована, а в тій, котра ближче до дому. До того ж учився дуже погано, і рятував його лише учитель фізкультури. Майстренко виявився на диво спортивним хлопцем. Якось само собою повелося: коли грають у школі чи десь на стадіоні в футбол, баскетбол або волейбол, Бодя завжди стає капітаном команди. На решту наук спортсмен чхати хотів. Учителі з часом змирилися з цим і нічого від Богдана вже не вимагали.

Ось тому ніхто й не помітив, як прийшла біда. З такими, як сам, Богданові стало нецікаво. Швидко знайшлася компанія старших хлопців. А в цій компанії прийнято курити і пізно ввечері в темних дворах перестрівати всією кодлою пристойно вдягнених школярів, у яких точно є кишенькові гроші та мобільні телефони. їх можна налякати: «Ми тебе запам’ятали, поскаржишся комусь — знайдемо і гаплик. Скажеш, що загубив, тобі мама новий телефон купить, а татусь ще грошей дасть». Подобалося Богданові таке життя і компанія та подобалась: завдяки новим друзям зайві гроші завелися в його кишені.

Звісно, довго так тривати не могло. Одного разу знайшовся сміливець, поскаржився. Батьки його в міліцію пішли, а міліціонер Бодю Майстренка просто з уроку фізкультури забрав, коли той у спортивних трусах по канату під стелю дерся. Учитель фізкультури до директора школи бігав, просив, переконував, тоді в міліцію ходив — словом, відпустили хлопця. Але попередили — перший і останній раз.

Богдан сам тоді перелякався і вирішив більше з цією компанією не ходити. Годі вже з нього, догрався. Дуже добре мамині сльози пам’ятав, та й розмова з батьком у пісок не пішла.

Тільки невдовзі ватага знову зібралася. Розбишаки трималися впевненіше і якось нахабніше: ще б пак, всі їх тепер боятися повинні, вони ж тепер офіційно поганими хлопцями називаються. Раз гукали до себе Бодю, другий — він уперто тримався, відмовлявся далі з ними гуртуватися.

І ось під час чергової зустрічі з старими друзяками й почалося його знайомство з Данилом Лановим.

Сталося це в скверику неподалік від їхнього будинку, взимку. Оточив Богдана гурт, взяли його в щільне коло, і ватажок почав: або він, Бодя, знову до них повертається, або його щодня ловитимуть і битимуть. Хоч він і здоровий хлопець, перший у школі спортсмен, але їх більше, не протримається. Є, правда, ще варіант — нехай несе гроші, скільки скажуть, тоді не чіпатимуть, приймуть викуп. Так, мовляв, у всіх порядних ватагах робиться.

Думки в голові Боді Майстренка перемішалися, від чого сама голова гула, наче вулик. А коли замість голови вулик, то жодне розумне рішення в неї не