Роджер Желязни - Знамення Долі

Фракір міцніше стиснув моє зап'ястя. Мені потрібно було щось сказати йому тоді, але мої думки були в той момент далеко.

Я присів навпочіпки поруч з нею.

Коли я нагнувся, до горла прилинула нудота. Від дверей я не міг бачити, що у Джулії немає правої руки і половини обличчя. Вона не дихала, яремна артерія не пульсувала. Порване, все у плямах крові плаття, блакитний медальйон на шиї…

Кров залила не тільки килим, але і паркет підлоги, на якому віддрукувалися криваві сліди. Але це не були сліди людських ніг, а відбитки величезних подовжених трипалих лап з довгими кігтями.

Протяг, якого я майже не помічав, що проник в кімнату через відчинені двері спальні за моєю спиною, раптово сильно зменшився. Одночасно набагато сильнішим став дивний запах.

Тим не менше я нічого не почув.

Він рухався абсолютно безшумно, але я знав, що він там. Послідувала нова серія пульсацій біля мого зап'ястя.

Я крутанувся дзигою, переходячи з положення на колінах у напівзігнуте і розвертаючись.

Я побачив перед собою здоровенну пащу, повну зубів, в обрамленні закривавлених губ.

Паща належала собакоподібній істоті вагою в кілька сотень фунтів, яка була покрита жорсткою, схожою на плісняву шерстю. Його вуха нагадували шматки деревного гриба, а очі горіли диким жовто-оранжевим вогнем.

Оскільки щодо намірів цієї личини в мене ні найменших сумнівів не було, я з розмаху жбурнув дверну ручку, яку, як виявилося, я несвідомо стискав у руках протягом всього цього часу, в голову монстра.

Ручка відскочила від костистого виступу над лівим оком звіра, явно не заподіявши йому істотної шкоди. Істота все так само безшумно кинулася на мене. У мене навіть не було часу на те, щоб кинути слово Фракіру. Ті, хто працюють на бойнях, знають, що на лобі тварини є точка, що знаходиться на перетині двох ліній — одна лінія проводиться від правого вуха до лівого ока, друга від лівого вуха до правого ока. Вони вбивають тварина, націлюючи удар на дюйм-два вище цієї точки. Цьому мене навчив мій дядько. Він, правда, ніколи не працював на бойні. Але як треба вбивати, він знав…

Тому я рвонувся вперед і в сторону в той момент, коли ця істота стрибнула, завдаючи молотоподібного удару в смертельну точку. Однак істота рухалася швидше, ніж я розраховував, і коли мій кулак досяг мети вона вже проносилася мимо. М'язи шиї допомогли йому погасити енергію удару.

Удар, хоч і невдалий, змусив його випустити пронизливий крик. Істота затрясла головою і, стрімко розвернувшись, знову кинулося на мене.

На цей раз з грізним низьким гарчанням воно скочило вгору, і я зрозумів, що на цей раз ухилитися вже не зможу.

Мій дядько вчив мене і того, як хапати собаку за шкуру і м'ясо по обидві сторони шиї і під щелепою. Якщо собака велика, хапати потрібно сильніше, і зробити це треба швидко і точно. У всякому разі, у цей момент у мене вибору не було. Якщо я спробую завдати удару ногою і схиблю, ноги я напевно не дорахуюся.

Мої руки метнулися вперед і вгору, і я напружився, щосили намагаючись утримати рівновагу в момент зіткнення. Це створіння напевно важить більше за мене і, крім того, слід було врахувати момент руху…

У моїй уяві промайнула малоприємна картина відкушених пальців, але все-таки мені вдалося зловити звіра під щелепу і стиснути. Я витягнув руку і подався вперед, назустріч поштовху.

Мені вдалося утримати захват і погасити інерцію руху, так що сила кидка не збила мене на підлогу.

Мої вуха оглушило гарчання монстра, а всього в футі від мого обличчя стікала слиною його зубаста паща. У цей момент я раптово зрозумів, що не зовсім уявляю, що мені робити далі.

Якби це була проста собака, я міг би розбити її голову об який-небудь підходящий предмет — яремна вена у собак проходить глибоко і не можна покладатися на прямий тиск. Але це була не собака, а дещо посильніше, і я вже почав втрачати захват. Крім того, відштовхуючи пащу далі і вгору від себе, я зрозумів, що звір навіть вище мене ростом, якщо його поставити вертикально.

Звичайно, можна було б штовхнути його в м'яке, незахищене черево, але це могло вивести мене з рівноваги. Крім того, мені довелося б розтиснути захват, а в цьому випадку мій пах виявився би доступний для його величезних зубів.

Поки я так міркував, цей звір встиг уже скинути мою руку, так що мені не залишалося нічого іншого, крім як скористатися правою, так що я відкинув свого ворога з усією силою, на яку був здатний, і відступив на крок. Я окинув поглядом квартиру, сподіваючись знайти якесь підходяще знаряддя, але під рукою не було нічого.

Воно знову кинулося вперед, цілячись прямо мені в горло, занадто швидко і високо підстрибнуло, щоб я міг нанести удар ногою в його голову і відхилитися вбік.

Його передні лапи знаходилися на рівні моєї діафрагми, і я вирішив скористатися ще однією порадою мого дядька. Я зловив бестію за ці лапи і смикнув з поворотом вниз і назад, падаючи на коліно, щоб оминути розкриту пащу, одночасно опускаючи підборіддя для захисту горла і відхиляючи також голову якнайдалі назад. Почувся хрускіт кісток, голова звіра вже опускалася, щоб атакувати мої кисті, але в цей момент я вже схопився на ноги і кинувся вперед.

Звір же відлетів назад, перекинувся, якимось дивом зберіг рівновагу, але коли його лапи торкнулися підлоги, з горла його вирвався звук, схожий одночасно на стогін і гарчання. Потім він звалився головою вперед.

Я не встиг ударити ногою прямо в череп, як звір знову опинився на лапах, рухаючись куди швидше, ніж мені могло прийти в голову. Він тут же підібгав праву передню лапу, балансуючи на інших трьох. Він продовжував гарчати, не зводячи з мене погляду. З його нижньої щелепи рясно текла слина, змішана з кров'ю.

Я повільно зрушив вліво, розгорнувши корпус і займаючи стійку, яка до цього була мені зовсім невідома — у мене час від часу трапляються й свої власні оригінальні рішення.

На цей раз воно таки рухалося трохи повільніше. Можливо, мені і вдалося б вдарити прямо в голову, але я не став пробувати удар ногою. Я знову вхопив його за шию під щелепою, і на цей раз це вже була знайома територія. На цей раз я не став гасити момент