Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

кинула в лучників свій власний спис і той пронизав одразу двох ворогів. Варто було Арії махнути вбік тих двох бідолах мечем і вигукнути «Брізінгр!», як спис спалахнув яскраво-зеленим полум’ям. Решта лучників відсахнулася від палаючих тіл й миттю кинулася до дверей, які вели на вищі рівні замку.

— Так нечесно, — сказав Ерагон. — Я не можу скористатися цим закляттям, бо мій меч вибухне, як феєрверк.

Арія здивовано зиркнула на нього.

Битва протривала ще кілька хвилин, і хоч дехто із солдатів намагався захищатись, більшість із них рятувалася втечею. П’ятьом Ерагон дозволив утекти, добре розуміючи, що вони все одно нікуди це дінуться. Потім він швидко оглянув тіла полеглих, щоб пересвідчитися, що ті насправді мертві, а тоді обвів пильним поглядом внутрішній двір. Купка варденів якраз відчиняла браму в стіні і втягувала таран — невдовзі мав розпочатися штурм замку. Усі інші скупчилися біля брами головної вежі, готові або увірватися в замок, або в разі потреби відбити напад супротивника. Серед них був і кузен Ерагона Роран. Він віддавав накази воїнам свого загону й завзято вимахував молотом, з яким ніколи не розлучався. На другому боці двору над купою ворожих тіл схилилася Сапфіра. Її луску вкривали краплі крові, які здавалися ще червонішими на тлі блакитного тулуба. Потім дракон задер голову, і з його пащеки вирвався переможний клич, такий сильний, що від нього здригнулося все місто.

І в цю мить до Ерагона долинув якийсь шум. Невдовзі його почули й усі вардени. Їхні погляди прикипіли до брами головної вежі. Пролунав потужний глухий удар — брама розчахнулася. В обличчя варденам повалив густий-прегустий дим ВІД факелів. Він був такий густий, що вардени почали кашляти. Із темного нутра брами долинув стукіт копит. Дим поволі розвіявся, і всі побачили вершника. Спершу Ерагонові здалося, що той тримає в руці звичайний спис, та вже за мить він розгледів якесь дивне зелене ратище й гостре лезо вигадливої форми. Ледь помітне сяйво довкола нього свідчило про магічний захист.

Вершник натягнув повіддя й спрямував коня до Сапфіри, яка звелася на задні лапи й приготувалася до оборони.

Серце Ерагона тіпнулося. Надто вже самовпевнено поводився вершник, та й спис його виглядав зловісно. І хоч захист Сапфіри був досить надійний, щось підказувало юнакові, що дракон у смертельній небезпеці.

«Я не встигну дістатися до Сапфіри», — миттю подумав Ерагон і спробував торкнутися думок вершника. Але той так зосередився на своїй меті, що навіть не помітив його присутності. Свідомість незнайомця перебувала в неймовірній напрузі, тож проникнути в неї було несила. Тоді Ерагон пірнув у глибини власної пам’яті й, пригадавши п’ять-шість слів прадавньої мови, склав простеньке закляття, яке могло б зупинити вершника. Та в глибині душі юнак розумів, що його зусилля марні. Навіть якщо вершник не був магом, то його, напевно, добре підготували, щоб він умів захиститися від будь-якої магії. Але як би там не було, Ерагон не міг залишатись осторонь, коли Сапфірі загрожувала небезпека.

Нарешті юнак згадав, як правильно вимовляти кілька важких звуків прадавньої мови. Він вдихнув на повні груди повітря. З його вуст ось-ось мало злетіти магічне закляття, та ельфи виявилися спритнішими. Ерагон іще не встиг вимовити жодного слова, як позаду пролунав відчайдушний крик.

— Мае, — тільки й прошепотів Ерагон навздогін ельфійській магії.

Скалки розбитої мозаїки почали рухатись і обернулися на потоки води, а в землі утворилася довжелезна тріщина. Кінь вершника злякано заіржав і провалився в неї, зламавши обидві передні ноги. Та в останню мить вершник усе-таки встиг метнути в Сапфіру магічний спис.

Його політ був такий стрімкий, що дракон не мав жодного шансу ухилитися. Сапфіра спробувала відмахнутися лапою — марно. Спис пролетів за кілька дюймів від її пазурів. Ерагон із жахом бачив, як магічне вістря на цілий ярд впинається в груди Сапфіри біля ключиці.

Юнака охопила шалена лють. Він зібрав воєдино всі свої сили: міць власного тіла, енергію сапфіра на ефесі меча, дванадцяти діамантів, схованих у поясі Белотха Мудрого, усю могутність ельфійської каблучки Арен. Це було надто ризиковано, та бажання порішити вершника брало гору.

Однак скористатися цією силою Ерагон не встиг, бо вже за мить через передню лапу дракона перестрибнув Блодхгарм. Ельф кинувся на вершника, ніби пантера на оленя, і звалив його на землю. Блискавичний рух головою — і довгі білі зуби Блодхгарма вп’ялися ворогові в горлянку.

З вікна над брамою головної вежі долинув несамовитий крик. А потім пролунав неймовірної сили вибух. Згори полетіло каміння, трощачи тіла варденів, як сухе гілля.

Ерагон тим часом мчав до Сапфіри, незважаючи на кам’яний дощ. За ним поспішала Арія й купка її воїнів. Ельфи вже були поруч із драконом й ошелешено розглядали спис, що стирчав з його грудей.

— Який жах! Невже вона… — скрикнув Ерагон, але осікся. Йому було страшно навіть подумати про це. Він хотів поговорити із Сапфірою, та доки вороги перебували поруч, відкривати свою свідомість було вкрай небезпечно — вони могли заволодіти не тільки його думками, але й тілом.

Минуло кілька безконечних секунд. Мовчанку перервав один з ельфів на ймення Вірден.

— Дякуй долі, Шуртугале, — сказав ельф, — спис не зачепив вени й шийну артерію. Він поранив тільки м’язи. А це вже ми якось вилікуємо.

— Як же його витягти? Він, мабуть, із якимось закляттям…

— Ми про все подбаємо.

Усі ельфи, включно з Блодхгармом, зібралися біля Сапфіри, ніби священики перед вівтарем. Вони поклали свої долоні на груди дракона й заспівали. Цей спів нагадував шерех вітру, що бавився з кронами дерев. Вони співали про тепло й зцілення, про м’язи, сухожилля й пульсуючу кров, і ще про безліч речей, вкритих таємницею. Сапфіра трималася мужньо, хоч це й коштувало їй неймовірних зусиль — час від часу тіло дракона здригалося від болю, а з-під ратища списа, що стирчав у грудях, струмочком цебеніла кров.

За якусь мить Блодхгарм повернувся до Ерагона. Юнак пильно глянув на ельфа: на його шерсті, щоках та шиї запеклися згустки крові. Вони були різних відтінків — від темно-синього до чорного.

— Що то було? — спитав Ерагон, показуючи на полум’я, яке ще й досі палало у вікні над внутрішнім двором.

Блодхгарм спрагло облизав губи, оголивши ікла.

— До того як він помер, я встиг проникнути у свідомість одного солдата, а звідти — у свідомість мага, який ним керував.

— Ти вбив мага?

— Майже… Я зробив так, що він сам себе вбив. Іншим разом я б нізащо так не вчинив, але тоді… Тоді я був страшенно розлючений.

Ерагон