Ів-Марі Лунд - Викрадач ангелів

й на землі. Часом він на повен голос щось виспівував, сміявся і радісно верещав.

А тоді на шаленій швидкості він розігнався від самої стіни кімнати, подався вперед і знов заходився гойдатися на мотузках. Що то був за звук! Ніколи ще дзвони не дзвонили аж так гучно й дзвінко! Ніколи ще мешканці цього невеличкого містечка, прокинувшись після бурі, не відчували такої втіхи!

2

На майдані коло церкви збиралося все більше й більше люду. Ніхто не заходив досередини, всі стояли надворі — милувалися вранішнім сонцем, заслуховувалися радісним передзвоном і приязно гомоніли. З маленького завулочка на майдан завернув і пекар із дружиною. Обтрусивши своє святочне вбрання від борошна, вони принесли з собою приємні пахощі щойно спеченого хліба та булочок.

Слідом за ними пленталися повненька дівчинка в рожевій сукенці й низенький хлопчина Фабіанового віку з русявим прилизаним чубом. Його красива зачіска вже почала розправлятися, бо неслухняні кучері аж ніяк не воліли піддаватися гелю для волосся. Хлопець кілька разів розпачливо провів по голові рукою, та тільки ще більше розкуйовдив чуба. Потім він попростував до бічних дверей, що вели в ризницю. Пекарчука Понтуса Бог обдарував просто оксамитовим голосом, достоту таким чистим і приємним, як і борошно, з якого в їхній пекарні випікався хліб, тож батьки вельми пишалися своїм сином. Він співав у хорі й мав виконувати сольну партію на початку й наприкінці хоралу.

На порозі до ризниці стояв високий кремезний хлоп’як і нетерпляче подавав Понтусові знаки. То був Райн, син м’ясника. І Райн, і Понтус були найкращі Фабіанові товариші, обидва співали в хорі. Фабіан тим часом мав дзвонити замість батька у дзвони, тож із хлопцями не співав.

Побачивши Понтусову зачіску, Райн захихотів:

— Ти що — стояв на голові у відрі з клеєм? — спитав він і поклав важку руку на помащену гелем чуприну товариша.

Понтус фиркнув, струснув ту руку з себе й шмигнув у двері. Авжеж, щойно закінчиться відправа, він одразу ж підставить голову під душ!

Пекар та пекариха, стоячи в гурті з родинами м’ясника й поштмейстера, не зводили з дзвіниці очей.

— Ну й звук! — вигукнув поштмейстер. — Сьогодні Франс Рінґер сам себе перевершив! Я зроду нічого такого не чув!

— Фантастично! — підхопив його м’ясник. — Здається, ніби дзвони співають. Проте яка жахлива була ніч, дідько б її побрав! Я думав, що дах звалиться нам на голови і згорить усе місто. А виходить, вціліли навіть лелечі гнізда.

— Ходімо всередину, — мовила пекариха. — Як тільки замовкнуть дзвони, заграє орган і почне співати хор хлопчиків. Хоч би нічого не проґавити.

На порозі вони майже лоб у лоб зіткнулися з Франсом Рінґером, який ішов попідруч із дружиною, тримаючи одну руку на підв’язці.

Перш ніж здивовані земляки встигли щось мовити, Франс із гордістю випалив:

— Ну, що скажете? Правда ж, мій син стане гідним спадкоємцем свого батька?

— Твій син? Фабіан?

Вигляд у всіх їх був такий, мовби вони звалилися з неба. (Хоча насправді з неба звалився ангел. Але ж товариство того не знало).

— Угу! — Віта й Франс повернули голови в той бік, де мав стояти хор.

— Учора ввечері під час бурі я поламав руку, тож Фабіанові вдосвіта, ще, так би мовити, до третіх півнів, довелося будити органіста Птахоспіва, — усміхнувся Франс.

М’ясник аж вишкірився й поплескав його по плечі. Дзвонар відхилився од нього й скривився.

— Йой!

— Як добре, Франсе, що ти нам це розповів, — насмішкувато мовив м’ясник. — А то ми подумали б, що у вас із дружиною відбулося змагання з вільної боротьби.

Всі знали, що Віта вміла дати здачі.

Франс почервонів і трохи грубувато хмикнув, а Віта засміялася, злегка смикнула його за вуса й міцно здавила руку.

Дзвони звучали дедалі розлогіше й слабше, а найглухіший звук завершився кількома окремішними розкотистими ударами. Потім запала тиша. І тієї ж миті в церкві заграв орган. Франс здригнувся.

— Що? Орган? Хіба Птахоспів зумів так швидко спуститися з вежі? Хто це там нагорі з Фабіаном? Сам хлопець нізащо не впорався б з усіма тими дзвонами! — вигукнув він.

Франс і Віта майже вбігли за парафіянами в церкву, і їх там зустріли бурхливі акорди органу. Потім із ризниці вийшла шеренга хлопчиків-хористів і побралася на крилос. Люди повсідалися на лави — всі, крім Франса й Віти, які розгублено вклякли на місці, вп’явшися очима в двері, що вели на дзвіницю. Врешті-решт Віта схопила Франса за руку й потягнула його до найближчої лави.

— Зараз ми все одно нічого не зрозуміємо, — зашепотіла вона. — Доведеться почекати. Дзвонили дивовижно — а це найголовніше…

А вгорі на дзвіниці Фабіан стомлено опустився на підлогу і, знявши з себе вовняні навушники, рукавом куртки витер із чола піт. Робота для такого малого хлопця, як він, виявилася тяжкою. Щодо ангела, так той, здавалось, анітрохи не стомився. Він плюхнувся додолу поруч із Фабіаном і подивився на нього напівспівчутливим, напівглузливим поглядом.

— Ну що, людська дитино? — спитав він. — Мало пупа не порвав?

Фабіан завовтузився на підлозі, ображено глипнув на ангела. І тут йому спало на думку, що сам він справді був людська дитина, тим часом як ангел… хто він, власне, такий?

— Так, я стомився, — зізнався хлопець. — А чого це ти не стомився? До речі, хто ти такий? Звідки ти взявся і що ти тут робиш?

Ангел закинув одну руку за голову й замислено почухав те місце, де зросталися крила.

— Ого скільки запитань одним махом! — сказав він. — Дозволь відповідати по черзі. Отже: я не відчуваю втоми, бо я ангел. Такого роду зусилля мені завиграшки. Якщо виникає потреба, ми, ангели, можемо пересувати будинки. То вже зовсім інша річ, звідки в нас береться сила. Друге запитання: я звуся Фелікс, що означає щасливий, а воно так і є. В Штабі Всевишнього на мене кажуть Фелікс Фікс,[2] бо я вмію облаштовувати й залагоджувати всілякі справи. Між іншим, Штаб Усевишнього міститься там, — вів далі ангел Фелікс на прізвисько Фікс, тицяючи пальцем угору. — Ось я відповів і на третє твоє запитання.

Фабіан витріщив на нього очі.

— Ти хочеш сказати, що ти справді ангел із неба? — перепитав він.

Ангел кивнув головою.

— І ти знаєш… Бога? — тамуючи подих, спитав Фабіан.

Ангел глянув на нього трохи розчарованим поглядом.

— Та я знаю, що ви, люди, називаєте його Богом, — відповів він. — Але в Штабі ми його звемо Всевишнім.

Ці слова змусили Фабіана замислитися.

— Одначе ти не відповів, як ти сюди потрапив, — хвильку поміркувавши, нагадав