Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

class="p1">Я закліпав очима з подиву. У нас ніколи не було вчительки на ім’я місіс Кер! Я спитав Ненсі, про кого мова.

Вона просто вирячила на мене очі і відвернулась. Я спитав у Гровера, де місіс Додз.

— Хто? — здивувався він.

Після чого він замовкнув, навіть не глянувши на мене, тож я вирішив, що він із мене глузує.

— Не смішно, друже, — сказав я йому. — Я цілком серйозно.

Над нами загуркотів грім.

Тут я побачив містера Бранера: він сидів під своєю червоною парасолькою і читав книжку так, ніби нічого не сталося.

Я підійшов до нього.

Він неуважно поглянув на мене.

— Ага, ось де моя ручка. Будь ласка, надалі приносьте своє письмове приладдя, містере Джексон.

Я навіть не одразу помітив, що досі тримаю її. Я віддав містерові Бранеру його ручку.

— Сер, — спитав я, — де місіс Додз?

— Хто? — він здивовано глянув на мене.

— Ну, другий викладач. Місіс Додз. Учителька математики.

Містер Бранер спохмурнів і схилився до мене, пильно й співчутливо дивлячись в очі.

— Персі, з нами нема ніякої місіс Додз. Наскільки я знаю, в школі Йєнсі ніколи не було такої. Ти добре почуваєшся?

Глава друга

ТРОЄ СТАРИХ ПАНI ПЛЕТУТЬ ШКАРПЕТКИ СМЕРТI

Я звик до різних чудасій, які час від часу траплялися, але зазвичай вони швидко минали. Натомість ця, сьома за рахунком цілодобова галюцинація виявилася мені не під силу. Решту шкільного року мені здавалося, що вся школа мене розігрує. Учні поводились так, ніби на всі сто були впевнені, що місіс Кар — метка й самовпевнена білявка, яку я вперше в житті побачив, коли вона сідала до нашого автобусу після екскурсії, — була нашою математичкою від самого Різдва.

Щоразу, коли я знову заводив щодо місіс Додз, щоб побачити, чи зможу я когось розколоти, на мене дивилися, як на дурня.

Врешті-решт я майже повірив їм — місіс Додз ніколи не існувало.

Майже повірив.

Але Гровер не зміг би мене надурити. Коли я назвав йому ім’я Додз, він трохи розгубився, але потім рішучо заявив, що такої не існує. Утім, я був упевнений, що він бреше.

Щось відбувалось. Щось трапилось у музеї.

Удень мені було ніколи про це думати, але вночі образ місіс Додз із кігтями і шкіряними крилами змушували мене щоразу прокидатися від страху.

Погода продовжувала дуріти, що аж ніяк не покращувало мій настрій. Якось уночі буря вибила шибки у моєму вікні. За кілька днів найбільший торнадо, що будь-коли траплявся в долині Гудзону, виник всього за п’ятдесят миль від Йєнсі. Серед основних подій, які ми обговорювали на заняттях із соціології, була надзвичайно велика кількість літаків, збитих цього року несподіваними поривчастими вітрами над Атлантикою.

Майже весь час я був роздратований, заводячись з півоберта. Оцінки мої покотилися, як з гори. Я все частіше сварився з Ненсі Бобофіт та її подружками. Майже на кожному уроці мене виставляли в коридор.

Нарешті, коли наш учитель з англійської містер Нікол у тисячний раз запитав, чому я лінуюсь і не хочу вивчити тести з правопису, я йому нагрубіянив. Назвав його старим божевільним п’яничкою. Я навіть не був упевнений, що це означає, але звучало непогано.

Врешті-решт наступного тижня директор надіслав мамі листа, який офіційно повідомляв, що в новому році мені доведеться розпрощатися з Йєнсі.

Чудово, казав я про себе. Просто чудово.

Мені дуже хотілося додому.

Мені хотілося жити разом із мамою в нашій квартирці у Верхньому Іст-Сайді, навіть якщо доведеться ходити до безплатної середньої школи, терпіти мого огидного вітчима, спостерігаючи, як він щовечора ріжеться у свій дурнуватий покер.

З іншого боку, в Йєнсі було щось таке, за чим я згодом буду сумувати. Ліси, які було видно з вікна моєї кімнати, Гудзон неподалік, запах сосон. Я буду сумувати за Гровером, який був добрим другом, нехай навіть трохи дивакуватим. Я хвилювався через те, як він переживе наступний рік.

І за уроками з латини я також сумуватиму — мені буде бракувати дурнуватих турнірів містера Бранера та його віри в те, що я можу перемогти.

Із наближенням екзаменаційної сесії я готувався лише до тесту з латини. Я не забув, що мені сказав містер Бранер: цей предмет буде для мене питанням життя й смерті. Не знаю чому, але я починав йому вірити.

Увечері, саме перед останнім випробуванням, я впав у такий відчай, що пожбурив посібник із грецької міфології у двері своєї кімнати в гуртожитку. Слова миготіли й кружляли у мене перед очима, літери виписували «вісімки», ніби каталися на скейтборді. Мені ну ніяк не вдавалося запам’ятати, чим Хірон відрізняється від Харона і в чому різниця між Полідектом і Полідевком. Що вже казати про дієвідміни всіх цих латинських дієслів.

Я тинявся кімнатою з таким відчуттям, ніби під сорочкою у мене повзають по тілу мурахи.

Я згадав серйозний вираз обличчя містера Бранера, а також його очі, яким, здавалося, тисяча років. «Випробування пройдуть лише найкращі, Персі Джексон».

Глибоко зітхнувши, я підняв із підлоги підручник із міфології.

До цього часу я ніколи не просив учителів допомогти мені. Можливо, варто поговорити з містером Бранером? Він поставив би мені кілька слушних запитань, на що-небудь натякнув. У такий спосіб я хоч якось загладжу свою провину за велике жирне «незадовільно», яке точно отримаю у нього на іспиті. Мені не хотілося залишати Йєнсі з думкою, ніби він вирішив, що я не намагався вивчити його предмет.

Я спустився вниз, туди, де розташовувалися кабінети викладачів. У більшості приміщень лампи вже не горіли, але двері кабінету містера Бранера були трохи прочинені, і смужка світла падала в коридор.

Я вже був за кілька кроків до кабінету, як раптом почув голоси, які звідти лунали. Містер Бранер у когось про щось запитував. Голос, який явно належав Гроверу, відповів: «…турбувався щодо Персі, сер».

Я завмер.

Зазвичай я не підслуховував, але спробуйте втриматись, коли твій найкращий друг розмовляє про тебе з дорослим.

Я підійшов трохи ближче.

— …єдиний цього літа, — казав Гровер. — Я маю на увазі, єдиний напівкровка в школі! Тепер, коли ми в цьому впевнені, і вони також про це знають…

— Ми лише все зіпсуємо, якщо будемо підштовхувати його, — відповів містер Бранер. — Нам треба, щоб хлопець дозрів.

— Але у нього може бути замало часу. Літнє сонцестояння — це межа…

— Ми повинні вирішити все самі, без нього, Гровере. Нехай поки тішиться з того, що нічого не знає.

— Сер, він бачив її…

— Нехай вважає, що це гра його уяви, — наполягав