Володимир Лис - Щоденники Ієрихар. Ваза

все, щоби воно його слухалося. Для цього потрібні неабиякі зусилля. Наслідки дитячого церебрального... Бідний хлопчик, він наполіг, щоби піти на перший дзвінок. Утім, тепер над ним однокласники майже не насміхаються. Хіба що відводять погляди.

Подорослішали.

— І сьогодні, в цей урочистий день...

Це вже говорить сільський голова. Ні, місцевий бізнесмен. Треба слухати, подумала я, і раптом відчула, що світ поплив. Це тривало з десяток секунд, не більше.

— Що з вами, Світлано Ігорівно? — почула я шепіт Люди Лісняк, яка стояла найближче.

— Нічого, нічого, — сказала я.

Уже дорогою до класу я подумала про це дивне запаморочення. Може, я завагітніла у сорок шість років?

2 вересня

Сьогодні знову був вихід до озера та лісу — тепер вже зі всіма нашими вчителями, «колективний», до якого додалися сільський голова і завідуюча лікарською амбулаторією. Те ж саме — випивка, бесіди, пісні, вогнище. Петро мав теж іти, але вже до надвечір’я десь назюзявся. Ходив за хлібом в магазин, до того ж — неділя. На диво легко згодився лягти спати, правда, при цьому щось бурмотів про інтелігенцію, з якою він, авжеж, не гідний бути разом, це ж тільки його високоосвічена жінка може з ними сидіти, куди там йому, трактористу, ні, навіть не трактористу, безробітному сільському... Я слухала його варнякання і одночасно роздягала, потім скидала чоботи.

Дивна річ — мені було зовсім не прикро. Наче то не я все те робила.

— Спи, — сказала я. — Чи тобі пісню заспівати?

— Я-яку пісню? — не зрозумів Петро.

— Колискову.

— Моя жінка наді мною сміється...

Мені справді хотілося чомусь підійти, сісти біля цього непутящого чоловіка і почати співати пісню. Так, саме колискову. Як я співала колись своїм дітям. Тихим голосом, а може, й гладити при цьому по голові.

Дивне бажання.

Сама собі дивна, я вийшла надвір. Там зустрілася з переляканими очима Іринки.

— Тато...

— Тато вже спить.

— А ти... Куди...

Вона аж ступила крок назад — така, певне, була здивована з мого вигляду — зовсім не засмученого, як звично.

— Мамо... У тебе очі сміються.

Я пригорнула моє маленьке створіння до себе. Живе, лагідне, тепле створіння. Та я сьогодні на диво розчулена!

— Я більше ніколи не плакатиму і не сумуватиму, — пообіцяла я.

— Ой, мамо... Справді?

— Авжеж.

— Ти в мене дуже сильна мама, — серйозно сказала Іринка. — Гарна, розумна і сильна.

— А ти підлиза, — сказала я. — Мала підлизка.

— Ні-ні — я щиро... Ти... до озера підеш?

— Піду. Якщо ти даси слово, що не вийдеш на шосе.

Іринка дала таке слово. А ввечері біля озера трапився ще дивніший випадок.

Я знову в якийсь момент не витримала і пішла до лісу. Наче щось мене туди кликало. Ніби я чула (чула?) чийсь голос. Він звучав і в той же час не звучав. Наче він сидів у мені, але я знала, що прийшов він із лісу. Дивне відчуття. Мабуть, я забагато випила вина.

Але до лісу я таки пішла. Було зовсім не страшно.

Чи писати, що було далі?

Не розумію, як це сталося. В якийсь момент я відчула дивну легкість у тілі. Щось невидиме підняло мене в повітря. І я опинилася на старій розлогій сосні. Я сиділа між двома її стовбурами, знетямлена і вже справді дуже налякана. Що ж це було? Мене мовби підхопив якийсь вихор. Ні, вихору не було. Я просто піднялася над землею. Ага, перед тим з-під моїх ніг, чи з гілки дерева випурхнула якась пташка. І я...

Я подумала, на якусь мить подумала, в мене промайнула думка, що птахам добре, вони можуть літати. І тоді...

Господи, що ж це таке? Містика? Здійснення мого підсвідомого бажання? Як же тепер злізти назад? Покликати на допомогу? Навряд чи почують там, біля вогнища, а якщо й почують, то що подумають про мене? Як я поясню, чому опинилася на дереві, на якому до місця його роздвоєння нема й гілляк чи навіть сучків.

Сосна ця росла край галявини. Можна було спробувати зістрибнути на землю, але я побоялася, що зламаю собі ногу чи руку, або те й інше. Я підібрала плаття і стала злазити по стовбуру. Чіплялася пальцями за кору, ногами намагалася охопити стовбур.

Мені стало гаряче, я геть змокріла.

«Господи, що ж це таке? — повторювала я. — Що зі мною сталося?»

Зрештою я таки полетіла вниз. Але до землі було вже метр чи два. До того ж внизу росла трава. Удар вийшов не надто болючим. Я перекинулася на спину. Здається, не зламала нічого. Раптом відчула, що мені зовсім не хочеться вставати.

«Нехай я стану травинкою», — подумала я.

Думка прийшла наче збоку. Травинкою? Рости на цій галявині? Що за химери? А те, що сталося зі мною...

І все ж треба було підводитися. Підводитися і йти до озера, обтруситися, почиститися, помитися. Плаття і легенька світла курточка, накинута поверх нього, мабуть, вимащені.

Так я подумала і підвелася. І страшенно здивувалася — у мене нічого не боліло. Так, наче я й не падала. Може, це був якийсь миттєвий сон — мій політ на сосну і це падіння?

Наближаючись до озера, я почула пісню, яку почали знову виводити мої колеги.

8 вересня

Цілий тиждень минув одноманітно. До обіду — уроки в школі, після обіду — годування свиней, курей, звісно, копання картоплі. Поспішали, бо пішли чутки, що після неділі задощить і похолодає. У четвер влаштували толоку у свекрухи, сьогодні, в суботу — у нас. За що мене завше відзначала Петрова мати, це те, що я не цуралася будь-якої роботи. Якось, давно вже, вона призналася мені, що спочатку була проти, аби син приводив у дім «цю шкільну панянку». Я, виявляється, підкорила її своєю працелюбністю, невтомністю.

«Я мала б подумати — своїми працелюбністю і невтомністю. — Чи все-таки своєю? Нещасна філологиня».

А втім, я філологиня російська. Колись боялася, що на українську не поступлю. Тепер викладаю світову літературу.

Так я думала, копаючи картоплю. Про все на світі.

У нас, на Поліссі, досі садять картоплю в копці. Кладуть на землю дві