Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

повзуть кудись хмари. Їй було двадцять, і в такі моменти дівчині вдавалося залишатися безрозсудною й безтурботною, відкидати своє занепокоєння замінованою бібліотекою чи громом, який змушував здригатися вночі. Постійне переховування в темних холодних місцях впродовж кількох останніх місяців виснажило її. Вона заходила до засмальцьованих солдатами кімнат, до залів, чиє умеблювання згоріло разом із ними. Прибирала листя, відмивала лайно та сечу, відшкрібала обвуглені столи. Дівчина жила, ніби волоцюга, а трохи далі королем спочивав на ліжку англійський пацієнт.

Ззовні це місце здавалося пусткою. Відкриті сходи щезали в повітрі, їхні бильця звисали. Доводилося харчуватися грубою їжею, але так було безпечніше. Остерігаючись бандитів, які знищували все на своєму шляху, вони запалювали свічки вночі лише за необхідності. Їх рятував той простий факт, що вілла здавалася зруйнованою. Але дівчина почувалася тут захищеною, наполовину дорослою й наполовину дитиною. Переживши лихоліття війни, вона встановила для себе кілька простих правил. Більше ніхто не змусить її служити на благо цілого людства. Вона доглядатиме тільки обпеченого пацієнта. Вона читатиме йому, митиме його й даватиме йому щоденну дозу морфію — вона пов’язана тільки з ним.

Дівчина працювала на городі й у саду. Принесла зі зруйнованої каплички розп’яття заввишки шість футів[7] і спробувала зробити опудало, щоби вберегти від птахів грядки, почепивши на нього порожні бляшанки від сардин, які брязкотіли і калатали від кожного подмуху вітру. Кам’яна доріжка привела медсестру до освітленої свічкою келії, де вона зберігала акуратно запаковану валізу з кількома листами, деяким одягом і металевою коробкою, повною медичних інструментів. Дівчина прибрала невеликий шматочок вілли й усе це зможе спалити, якщо тільки схоче.

Вона запалює в темряві сірник і підносить до ґноту. Світло тягнеться до її плечей. Дівчина вклякає. Охоплює себе руками й мовчки вдихає запах сірки. Уявляє, як разом із ним вдихає світло.

Відійшовши назад на кілька кроків, малює крейдою на дерев’яній підлозі білий прямокутник. Рухається далі й малює ще кілька прямокутників — вони утворюють вежу, — один, потім два, знову один, спирається лівою рукою на підлогу й зосереджено нахиляє голову. Задкує від світла далі й далі. Врешті сідає на п’яти й сидить нерухомо.

Вона ховає крейду до кишені. Встає, підтягує спідницю і зав’язує її довкола талії. З іншої кишені виймає шматочок металу й кидає його перед собою так, що той падає за найвіддаленішим прямокутником.

Вона стрибає уперед, ноги гучно ляскають по підлозі, тінь позаду неї скручується і зникає в далечі коридору. Медсестра рухається дуже швидко, тенісні черевики ковзають цифрами, вписаними до кожного прямокутника, ось одна нога приземляється, потім дві, знову одна — і так до останньої фігури.

Дівчина нахиляється і підіймає шматочок металу, застигає на хвилинку нерухомо, спідниця досі підв’язана вище стегон, руки вільно звисають, дихання пришвидшене. Набирає в груди більше повітря і задмухує свічку.

Тепер вона в цілковитій темряві. Тільки запах диму.

Медсестра підстрибує й розвертається в повітрі, дивиться в інший бік і продовжує стрибати, ще лютіше рухаючись темним коридором, ляскають і гепають підошви черевиків, наступаючи на цифри, приземляються на прямокутники, яких вона не бачить, але знає, що вони там є, — а звуки ці відлунюють у темних коридорах і ширяться безлюдними закапелками італійської вілли аж до Місяця, аж до стрімчаків у лощині, котра півколом оточила будинок.

Іноді вночі обпалений чоловік відчуває слабке дрижання будівлі. Він підлаштовує свій слуховий апарат і виокремлює якесь незрозуміле гупання, проте так і не може збагнути, що це і де відбувається.

Медсестра бере з тумбочки біля його ліжка зшиток. Це книжка, винесена ним із вогню, — «Історія» Геродота, де між аркушами вклеєні сторінки інших книжок, вирізані ним, чи записані від руки між її рядків його власні спостереження, і тепер усі ці слова гойдаються в колисці Геродотового тексту.

Дівчина читає дрібний закарючкуватий почерк.

На півдні Мароко лютує смерч, який названо фелахами[8] аджедж і від якого захищаються ножами. А ще є афріко, котрий колись долітав аж до Рима. В Югославії восени шаленіє аїм. Аріфі, охрещений також вітром спраги, облизує шкіру вогняними язиками. Усе це постійні вітри, котрі існують і нині.

Є також і інші, сезонні вітри, зі змінним напрямком, які здатні збити з ніг коня, пожбурити на землю вершника, а тоді помчати геть, закрутившись проти годинникової стрілки. Біст роз налітає на Афганістан і сатаніє там протягом ста сімдесяти днів, випалюючи дощенту села. Туніський гіблі, котрий у Європі називають сироко, здіймається, і кружляє, і кружляє, і кружляє, викликаючи людське божевілля. Суданська піщана буря — хабуб — одягається в яскраво-жовті стіни тисячі метрів заввишки й супроводжується дощем. Харматан дме з Атлантики й зрідка може втопитися в її водах. Імбат — це морський бриз у Північній Африці. Деякі вітри — просто небесне зітхання. Нічні пилові бурі, котрі несуть холоди. Хамсин — піщаний вітер із Єгипту — казиться з березня до травня, названий від арабського слова зі значенням «п’ятдесят», бо розквітає упродовж п’ятдесяти днів, — дев’ята кара Єгипту. Вітер дату надлітає з Гібралтару й приносить із собою свіжість і пахощі.

Існує ще ________ — таємний пустельний вітер, чиє ім’я король наказав забути, бо той забрав життя його сина.

І нафліат — сильний поривчастий вітер з Аравії. Меццар-іфоулоусен — жорстокий і холодний південно-східний смерч, який бербери називають «общипувач пір’я». Бесхабар з’являється з південно-східного Кавказу, «чорний вітер», який висушує все довкола. Турецький Саміель — «отруту і вітер» — люди навчилися використовувати в битвах. Та й чимало інших «отруйних вітрів» — самум у Північній Африці чи солано, що зриває й несе пелюстки квітів, крутить і кидає їх, аж памороки в голові.

Інші, окремі вітри.

Шалено шугають землею, ніби повені. Здирають фарби, видирають із землі телефонні стовпи, жбурляють каміння й відривають пам’ятникам голови. Харматан дме в Сахарі, несе червоний пил, гарячий, наче відкритий вогонь, дрібний, мов борошно. Ця пилюка забиває затвори гвинтівок. Моряки називають його «море темряви». Червоні пилові тумани із Сахари долітають аж до Корнуолу й Девону, періщать дощами й перетворюються на багнюку, а люди думають, що з неба ллється кров. «У 1901 році в Португалії й Іспанії повідомляли про криваві дощі».

Повітря наповнене мільйонами тон пилу, земля — мільйонами кубометрів повітря, а в її надрах ховається більше істот (черв’яків, жуків, підземних створінь), ніж на поверхні. Геродот свідчить, як самум поглинув кілька армій і ніхто їх більше не бачив. Один народ так «розгнівався на цей диявольський вітер,