Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

я дуже його люблю, хоча колись гадала, що він ніколи мені не сподобається. Щойно ми переїхали, я зненавиділа його — саме за численні переваги. Вони були, наче образа моєму любому Дому Мрії. Я пригадую, як жалібно казала Гілберту, коли ми їхали: «Ми були такі щасливі тут. Ми більше ніде не будемо такі щасливі». Якийсь час я впивалася своїм горем. А тоді… пустила маленькі корінці любові до Інглсайду. Я боролася із цим відчуттям… так, боролася… але зрештою мусила здатися й визнати, що полюбила його. І люблю щодалі більше з кожним роком. Він не надто старий — старі будинки сумні — і не замолодий, бо молоді будинки неотесані й зухвалі. А він саме такий, як потрібно, — до певної міри лагідний. Я люблю кожну кімнату в нім. Кожна має свою ваду, а проте й перевагу, що вирізняє її з-поміж інших, дає їй індивідуальність. Я люблю всі ті розкішні дерева довкруж галявини. Не знаю, хто посадив їх, та щоразу, піднімаючись на другий поверх, я зупиняюся між прогонами сходів — там, де таке химерне віконце з канапою попід ним — сідаю, визираю надвір і кажу: «Благослови, Господи, того, хто посадив ці дерева, ким би він не був». У нас багато дерев росте побіля дому, та ми нізащо не зрубаємо жодного з них.

— Точнісінько як Фред. Він обожнює ту велику вербу, що росте на південь від нашої ферми. Я все кажу, що вона псує вид із вікон вітальні, а Фред відповідає: «Невже ти хочеш зрубати таку красу лише тому, що вона затуляє тобі краєвид?» І дерево лишається… і воно справді гарне. Ми навіть назвали свій дім Обійстям Самотньої Верби. Мені подобається назва Інглсайд[4]. Вона така домашня й затишна.

— Те саме каже Гілберт. Ми довго вибирали ім’я для нашого дому. Перебрали багато варіантів, та всі вони не пасували йому. Проте щойно придумали «Інглсайд», як і збагнули, що це — саме те, що треба. Я рада, що в нас великий будинок — такий і потрібен для чималої сім’ї. Діти, хоч і малі, теж його люблять.

— У тебе дивовижні діти, Енн, — Діана хвацько відкраяла собі ще одну «скіпочку» торта. — Я думаю, що мої власні дуже милі, але у твоїх є щось таке… А твої двійнята! Як я тобі заздрю! Я завжди хотіла мати двійнят.

— О, двійнята — це моя доля. Вони супроводжують мене повсюди. Але я розчарована тим, що мої зовсім не подібні між собою — нітрохи. Хоча Нен дуже гарна зі своїми карими очима й каштановими косами. А Ді — улюблениця батька, бо в неї очі зелені, а коси руді й ледь виткі. Сьюзен обожнює Ширлі — я довго не могла оклигати після його народження; вона єдина гляділа його й урешті-решт звикла вважати його своїм рідним сином. Вона кличе його «смаглявим хлопчиком» і безсоромно розпещує.

— І він усе ще такий малий, що ти можеш нечутно зайти до нього й укрити, якщо він скине ковдру вві сні, — із заздрістю відказала Діана. — Моєму Джекові дев’ять і він більше не хоче, щоб я вкладала його спати. Каже, що вже великий. А я так це любила! Ох, якби ж діти не виростали так швидко.

— Усі мої ще достатньо малі… хоч я помітила, що Джем, опісля того, як пішов до школи, більше не хоче тримати мене за руку, ідучи вулицею поряд, — зітхнула Енн. — Але й він, і Волтер, і Ширлі донині просять мене вкладати їх у ліжка. Волтер часом робить із цього справжнісінький ритуал.

— І ти ще можеш не турбуватися, ким вони стануть. Мій Джек хоче бути солдатом. Солдатом! Уявляєш?

— Не хвилюйся, Діано. Він забуде про це, коли його захопить нова мрія. Війни — то справи минулого. Джем хоче бути мореплавцем — як капітан Джим, — а Волтер — свого роду поет. Він не схожий ні на кого з решти. Але всі вони люблять дерева й охоче бавляться у «видолинку» — це всього-на-всього маленька долина поза домом, із чарівними стежками й струмком. Звичайнісіньке місце, але для них — казкова земля. У кожного з них є свої вади, та загалом вони — непогана маленька компанія… і, на щастя, усім вистачає любові. О, як приємно мені думати, що завтра о цій порі я буду знову вдома — розповідатиму дітям казки на добраніч і вихвалятиму папороті й кальцеолярії Сьюзен. У неї дивовижно ростуть папороті. Ніхто не вміє так дбати про них, як вона. Їх я можу хвалити щиро… але кальцеолярії, Діано! Для мене то взагалі не квіти. Але я не скажу цього Сьюзен, щоб не скривдити її почуттів. Я завжди намагаюся обійти це питання в розмові, і щоразу Провидіння допомагає мені. Сьюзен — таке серденько… не уявляю, що б я робила без неї. А колись я назвала її «чужою»! Добре повертатися додому… але й тяжко їхати з Ейвонлі. Тут так хороше — з Маріллою… і з тобою. Наша дружба завжди була окрасою життя, Діано.

— Так… і ми… я не вмію так гарно сказати, як ти, Енн… але ми не зрадили нашої «врочистої клятви», правда?

— Ніколи… і ніколи не зрадимо.

І рука Енн лягла в Діанину. Вони довго сиділи так у тиші, надто солодкій, щоб порушити її розмовою. Довгі вечірні тіні падали на траву, на квіти й на соковиті зелені луки. Сонце сідало… рожево-сіре небо блідло й темніло… весняні сутінки заволоділи садом Естер Грей, яким так віддавна ніхто не гуляв. Вільшанки пронизували вечірнє повітря свистом, що нагадував звуки флейти. Понад квітучими вишнями спалахнула велика зоря.

— Перша зоря — завжди диво, — замріяно мовила Енн.

— Я могла б сидіти тут вічно, — сказала Діана. — Мені гірко думати про те, що треба йти.

— Мені також… але ми ж лише уявили, що нам по п’ятнадцять. Тим часом на нас чекають наші сімейні обов’язки. Як пахне бузок, Діано! Тобі ніколи не здавалося, що в запахові бузку є щось не зовсім… скромне? Гілберт сміється з таких моїх слів — він любить бузок; але мені його запах нагадує щось потаємне… щось надто солодке.

— Я завжди вважала, що це заважкий аромат для дому, — відповіла Діана. Узявши в руки таріль із рештками шоколадного торта, вона пожадливо оглянула їх, похитала головою й склала таріль у кошик із виразом шляхетної самопожертви на обличчі.

— Хіба не кумедно було б, Діано, якби, вертаючись додому, ми зустріли б